Інтеліґенція (від латинського intelligere � розуміти), як психологічне поняття охоплює духові функції, які не належать до категорії почувальних і вольових явищ; вона обіймає всі пізнавальні функції від відчування і сприймання аж до логічного мислення. У вужчому окресленні під І. розуміємо здібність розуму (інтелекту) схоплювати логічні зв�язки між думками та причинові � між подіями. До цього зближене і популярне поняття І., що означає вміння знаходити відповідні засоби для бажаних цілей, знання зв�язків між фактами і подіями. Як І. визначається також здібність пристосуватись до обставин, де самих тільки інстинктів і звичок, здобутих досвідом, не вистачає. В найширшому соціологічному розумінні І. це верства людей з виробленою І. в психологічному значенні. Коли під клясовим поділом суспільства розуміти вертикальний його поділ, себто залежно від того, яке місце займають окремі люди й їх групи в соц.-екон. порядку життя, тоді це найширше поняття І. означало б у горизонтальному розрізі, найвищу верству освічених людей усіх кляс: землевласників, буржуазії, селянства, робітництва.

У вужчому, нині особливо актуальному розумінні термін І. схоплює сукупність осіб, які на основі освіти, знання, орієнтації, отже на основі І. в психологічному сенсі, а не на основі традиції чи соц.-екон. становища здобувають вирішальний вплив на всі, не тільки духові, ділянки життя, отже здобувають владу в державі. Цей процес серед щораз складніших умов сучасної цивілізації, яка вимагає всюди теоретичного знання і не може спиратись тільки на досвід поколінь, відбувається еволюційно в усьому світі. В молодших суспільствах, зокрема там, де природний розвиток спинявся або викривлювався старим режимом (напр., царська Росія) або чужою окупацією (напр., Україна), цей процес росту впливу і переймання влади І. відбувається б,ільш революційне. Сх.-евр., зокрема укр. революція 1917 р. була ведена й опанована І. Прийнятий ком. теорією поділ на робітництво, селянство і трудову І. затемнює фактичний стан. Подібно сучасним протиколоніяльним революціям (яскравий приклад арабського світу) надає динаміки молода І. тих народів.

І. в соціологічному розумінні, себто І. як сукупність людей, які передусім або виключно на основі освіти, знання й їх пристосування, а не на основі традиції чи соц.-екон. становища здобувають вирішальний вплив на життя суспільства, стала провідною верствою укр. історії 19 і 20 вв.

На землях, що належали до Рос. Імперії, І, різноманітна за своїм соц. походженням. В ній представлені міські групи, нащадки попередньої, панівної, старшинсько-дворянської верстви, виходці з селянства і робітництва. З цього погляду символічне значення мас поява і місце Т. Шевченка в новій укр. історії. На землях, що перебували під австро-угор. пануванням та нова інтелігентська верства формувалася спочатку в лоні духовенства і поволі визволялась у духово й соц. самостійну провідну верству. Як для формування світогляду і суспільних настанов сх.-укр. сучасної І. мав вирішальний вплив кріпацький син Шевченко, так модерного обличчя зах.-укр. І. надав сел.-ремісничий син І. Франко.

Першим ідейно-орг. оформленням новочасної укр. І. було Кирило-Методіївське Братство (1845) з М. Костомаровим, М. Гулаком, П. Кулішем, а згодом і Шевченком у проводі. Захоплення коз. минулим зв�язувало кирило-методіївців із останніми духовими відгомонами старшинської верстви, найяскравішим виразом яких була �Історія Русів� та її ідейне середовище, Новгород-Сіверський гурток кін. 18 і поч. 19 в. Однак швидко виявився контраст: старшинська ідеологія була перейнята своїми клясовими привілеями і спрямована на їх оборону. Новий напрям звертав увагу насамперед на духову творчість народу, на його соц. рухи до рівности і братерства; мрія соц. рівности завершувалась мрією про міжнар. рівність, що мала б здійснитись у слов. федерації, з Україною як її наріжним каменем.

Інтеліґентське покоління 1860-70-их рр. знайшло свої духові й орг. форми в �громадах�, гол. в Старій, Київській, та в громадах провінційних міст (див. Громади). Центр. постатями цього етапу були вчені історики: В. Антонович і М. Драгоманов. В ідеології Громади народ залишався далі основним поняттям, але відношення до історії міняється. Місце романтизму займає раціоналістичний позитивізм. Центр духа переходить від поетичного натхнення і мрійницьких візій майбутнього, типових для кирило-методіївців, до критичного розуму, до науки й нар. освіти. Ідеологія Громади виявляє типово інтелігентські тенденції; з�являється навіть суворий інтеліґентський цензус: чл. може стати тільки людина з вищою освітою.

Реакція часів Олександра III ослабила Громаду і звузила провідницьку ролю І. виключно до справ культури, і то в тісному засягові. Наслідком цього був розрив між політ. орієнтованим Драгомановим, який вів укр. пропаганду в Европі, і Громадою, а далі прояви нових ідейно-орг. тенденцій молодої І. наступного покоління. Воно на зламі 19 і 20 вв. дало нові, вже суто політ. партійні оформлення (РУП, на чолі з Д. Антоновичем, сином Володимира, згодом УСДРП; Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів; Укр. Дем.-Радикльна Партія, згодом ТУП; Укр. Нар. Партія). Всі ці партії залишились і далі типово інтеліґентськими угрупуваннями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців. Але при слабнучій силі імперії, зокрема після 1905 р., ті провідні гурти могли вже спиратись на ширші бази �Просвіт� і кооп. спілок, де створювалась, пізніше в 1917 р. вирішальна на провінції, проміжна верства місц. інтелігенції чи півінтелігенції. Т. ч. у тій вже інтелігентській ієрархії нова провідна верства дозрівала до революції і утворення держави 1917�20 рр.

Під Австро-Угорщиною розвиток мав такі самі риси. 1830-і рр. (�Руська Трійця�, �Русалка Дністровая�) і 1840-і рр. (Весна народів, Гол. Руська Рада) дали перше духово-політ. оформлення провідної верстви. В соц. відношенні це здебільша духовенство; дальший процес формування І. відбувався під знаком спочатку повільної, а в 1890-их рр. радикальнішої емансипації модерної, світської інтелігентської провідної верстви; на поч. 20 в. ця емансипація завершується. Одночасно відбувалась еволюція суспільно-політ. ідеології зах.-укр. І. Ідеї 1848 р. (українці Галичини, Буковини, Закарпаття � це частина 15 млн укр. народу; вони льояльні до Австрії і вимагають окремого коронного укр. краю в її межах) розроблюються у виразніший політ. світогляд народовецтва в боротьбі проти наступу насамперед поляків, далі проти сил клерикального консерватизму, політ.-культ. москвофільства і австро-поль. угодовства. Останнє десятиріччя 19 в. приносить усі гал. оформлення, що в них тривала і боролась інтелігентська провідна верства Укр. Зах. Земель до 1918 р. (Укр. Радикальна Партія, Укр. Нац.-Дем. Партія, Укр. Соц.-Дем. Партія). Ці партії втягли у свої ряди різні кляси суспільства: міські (ремісників, службовців і пролетаріят) та � гол. селянство.

І. винесла на своїх плечах укр. революцію і будування укр. новітньої держави. Зв�язана органічно й інтересами з нар. масами, вона знайшла серед них підтримку своїх суспільно-політ. ідей. І. була рушієм і фактичним керівником організованого робітництва і сел. стихії та ідейно визначувала всі прояви революції. Типовими представниками цього інтелігентського проводу були і учений М. Грушевський, і письм. В. Винниченко, і публіцист С. Петлюра.

Упадок укр. нац. державности 1920 р. викликав природну в таких іст. ситуаціях реакцію проти дотогочасного інтелігентського проводу. Та реакція виявилась в обох вищезгаданих аспектах І.: психологічному і соціологічному. Це була реакція проти переоцінки розуму і його творів � різних систем, програм, що намагались охопити іраціональне життя почувань і передусім вольових поривань та не давали вільно розгортатись первісним стихійним силам (іраціоналізм, волюнтаризм, зокрема в писаннях Д. Донцова і в ідеології націоналізму); з другого боку, це була реакція взагалі проти проводу І. в суспільстві й державі. За І. мали б залишитися тільки провідні духові функції і допоміжна роля в держ. і госп. орг-ції суспільства, яку провести можуть тільки кляси, що мають у розпорядженні засоби продукції й війни (клясократична доктрина В. Липинського, прийнята гетьманським рухом). Все ж ті теорії й рухи не спинили дальшого іст. розвитку, що в укр. світі та взагалі у світі щораз більше висуває І. на провідні місця. Врешті, нині й іраціоналістичний волюнтаризм, і навіть клясократична ідеологія репрезентовані в укр. суспільстві знову ж І. Провід леґально орг. життя Укр. Зах. Земель залишався між двома світовими війнами в руках І., яка під дещо зміненими назвами продовжувала традиційні нац.-дем., радикальні й соц. форми. Так само окупаційний ком. режим при всьому підкреслюванні влади пролетаріяту і селянства, не вніс змін у цей заг. розвиток. Провідною верствою на сучасній Україні є партійно-бюрократична І. апаратчиків, що в останній інстанції підлягає знову ж московсько-партійно-бюрократичній І. Поруч із панівною партійно-бюрократичною І., в УССР є маси культ. і техн. І., неполіт. і часто непартійної, яка не має впливової позиції в сов. суспільно-політ. житті і духові й матеріяльні інтереси якої йдуть урозріз із парт. бюрократією. Це потенційно категорія, що в ній може зформуватися свідомість ролі речника й провідника опору режимові. На еміграції з 1920-их рр. І. зберігає свою провідну ролю суспільно-політ. життя.

У ретроспективних підсумках можна сказати, що після того, як Україна втратила давніші провідні верстви, коз. старшину, багате й свідоме міщанство, вона в 19 в. почала створювати нову, модерну провідну верству у своїй І., що наростала з усіх соц. кляс. Ідейні й політ. вияви тієї провідної верстви (романтизм, потім раціоналістичний позитивізм, а далі іраціоналістична й клясократична реакції) мають свої паралельні течії в зах. світі. Однак, ці укр. напрями зроджувались, росли і в�янули з іманентних причин укр. життя і не були звич. наслідуванням чи простим перейманням. Так і сучасна криза орг. форм і світоглядові шукання І. це � рівнобіжне явище до залому дотеперішніх духових і політ.-соц. форм світу.