Історіографія. Предметом укр. І. є розвиток укр. наук. праці над дослідженням минулого України і, разом з тим, розвиток укр. іст. думки. Укр. І. починається в першій пол. 11 в. у формі т. зв. літописання. З часом форми і методи вивчення укр. минулого мінялися, і старе літописання дедалі поступалося місцем новим формам історіописання. Починаючи з 19 в., іст. України наук. досліджується як укр. вченими, наук. інституціями та орг-ціями, так і в рамках чужої І., передусім рос. та поль. На зламі 19 і 20 в. була створена перша наук. схема іст. України (М. Грушевський), а далі укр. І. входить в новий період, позначений перевагою, а згодом перемогою нац.-державницького напрямку (В. Липинський), різні течії якого репрезентують сучасну укр. іст. науку поза межами УССР.

Княжа доба (11Ч13 вв.). Літописання на Україні провадилося, починаючи з першої пол. 11 в., гол. в Києві, при катедрі св. Софії, а згодом у Печерському й Видубецькому монастирях; а також у Чернігові, Переяславі, на Волині, в Галичині тощо. Перші літописи були хронологічним записом поточних подій. Незабаром зТявляються літописні компіляції (зводи), що їх автори ставлять собі наук.-іст. цілі, щільно повТязані з тогочасним політ. і церк. життям. Найстарішими літописними зводами є Ч Початковий (до 1111 р.), Київський (до 1200 р. включно) і Галицько-волинський (1201Ч1292 рр.). Найвизначнішим твором укр. І. княжої доби є лПовість временних літ╗, що її автором давня традиція і досліди деяких вчених (зокрема О. Шахматова) вважають києво-печерського ченця Нестора.

Лит.-поль. й коз. доба (14Ч17 вв.). Літописання не переривалося і за 14Ч15 вв., хоч іст. памТяток з тих часів збереглося дуже мало. Воно відроджується в 15 в., у вигляді т. зв. лит. (або лзах.-руських╗) літописів. Якщо найдавніші з них є безпосереднім продовженням літописів (зводів) київ. доби і носіями староукр. іст. традиції, то в пізніших (напр., літопис Биховця, кін. 16 в.) помітний вплив нових умов держ.-політ. життя В. Князівства Лит. Укр. іст. традицію репрезентують нові укр. літописи 16Ч17 вв. (зокрема Густинський літопис). Великий культ.-нац. рух 16Ч17 вв. утворив багату літературу церк.-полемічних і політ. трактатів, що їх автори для обґрунтування своїх думок і оборони нац.-рел. прав укр. народу покликалися на історію. Твори Юрія Рогатинця, Степана Зизанія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Дпатія Потія, Захарії Копистенського, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, києво-могилянського вченого гуртка (Атанасія Кальнофойського тощо) та ін. цінні для історіографа відновленням нац.-іст. традиції, намаганням навТязати нитку безпосередньої тяглости подій і всього іст. процесу в житті укр. народу.

Коз.-гетьманська доба (17Ч18 вв). Хмельниччина й утворення другої укр. держави мали великий вплив на розвиток укр. І. Іст. праця виходить поза літописні рамки і набирає форм прагматичної історії з синтетичним наставленням. У другій пол. 17 в. зТявляються такі твори, як лКройника╗ Теодосія Сафоновича 1672 р., лСинопсис╗, автором якого раніше вважали Інокентія Гізеля (перше вид. 1674 р.), лЛітописец си ест кроника╗ Леонтія Боболинського (1699 р.) та ін. Особливу категорію становлять т. зв. лкоз. літописи╗, складені здебільшого в кін. 17 і в першій чверті 18 в. Це прагматичні огляди укр. історії, перев. іст. козаччини. Найважливіші з них: Самовидця (ймовірно, Романа Ракушки, 1648Ч1701), Григорія ГрабТянки, (1648Ч1708) і Самійла Величка (1648Ч1700).

У 18 в. виходять іст. твори, які генетично звТязують коз.-гетьманську добу з княжою. В 1730-их рр. складено лКраткое описание Малороссии╗. 1751 р. Григорій Покас склав лОписание о Малой России╗. До цієї групи належать твори: Петра Симоновського лКраткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах╗ (1765), Степана Лукомського лСобрание историческое╗ (1770), Олександра Ріґельмана лЛетописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще╗ (1785Ч86), Опанаса Шафонського іст. нарис України в його праці лЧерниговского наместничества топографическое описание╗ (1786), Михайла Антоновського лИстория о Малой России╗ (видана 1799 р.), іст. нарис України (до 11 в.) Якова М. Марковича в його лЗаписках о Малороссии╗, ч. І (видана 1798 р.), історія України Архипа Худорби (до нас не дійшла) й ін.

Над історією України в цілому або над її окремими проблемами працювали в другій пол. 18 або на поч. 19 в. архиєп. Георгій Кониський, Григорій А. Полетика, Федір Туманський, Андріян Чепа, Василь Ломиковський, Микола Бантиш-Каменський, Василь Полетика, Михайло Марків, Максим Берлінський, Ілля Квітка, згодом митр, Євгеній Болховітінов та ін.

Наприкін. 18 в. за кордоном вийшли в світ іст. праці чужих авторів, присвячені Україні. Двотомові лAnnales de la Petite Russie╗ Жана-Бенуа Шерера (вид. 1788 р.), лGeschichte der ukrainischen und saporogischen Kosaken╗ Карла Гаммерсдорфера (вид. 1789 р.) і лGeschicte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken╗ Йоганна Хрістіяна Енґеля (вид. 1796 р.).

Десь наприкін. 18 або на поч. 19 в. постає лИстория Русов или Малой России╗ (див. Історія Русів), твір невідомого автора, Ущо мав величезний вплив на дальший розвиток укр. І.

Укр. І. 19 в. Укр. І. першої пол. 19 в., продовжуючи державницькі традиції коз.-гетьманської доби, шукає синтези у формі заг. праць з іст. України. лИстория Малой России╗ Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), лІсторія України╗ Олекси Мартоса, з якої було Опубліковано лише кілька уривків (цілість її загинула), лИстория Малороссии╗ Миколи Маркевича (1842Ч43 рр.) дають систематичний огляд історії України від давніших часів до кін. 18 в., докладніше спиняючись на Козаччині й Гетьманщині. Але одночасно укр. І. в добу романтизму ставить в центр уваги народ, його життя і рухи. Романтичне захоплення народністю згодом переходить у співчуття до соц-.та екон. недолі нар. мас, гол. Ч селянства. Досліджуючи спочатку народ як обТєкт історії, укр. І. згодом висуває його на чоло укр. іст. процесу. При певних відмінах, в різні часи й у різних дослідників, народницький напрям характеризує всю укр. І. сер. і другої пол. 19 в., а відгуки його мають вплив ще в перших десятиліттях 20 в. Народницький напрям найяскравіше виявився в працях Максимовича, Костомарова, Куліша, Лазаревського й Антоновича.

Представником романтичного народництва в укр. І. був Михайло Максимович, автор численних розвідок з іст. Києва й Київської Руси, Козаччини й Гетьманщини, а також коз. І. Микола Костомаров присвятив гол. увагу дослідам над політ. історією коз.-гетьманської України. Його монографії про Хмельниччину, Руїну, добу Мазепи та розвідки про гетьманування Виговського, Ю. Хмельницького, Полуботка, оперті на багатому джерельному матеріялі й написані з властивою йому художністю викладу, дали яскраву (стихійні нар. рухи), але однобічну (недооцінка держ.-творчої діяльности укр. гетьманів, навіть Б. Хмельницького) картину іст. життя й розвитку України другої пол. 17 і першої чверти 18 в. Великий вплив на дальший розвиток укр. іст. думки мали історіософічні розвідки Костомарова (зокрема лМысли о федеративном начале в древней Руси╗ і лДве русские народности╗). Іст. досліди Пантелеймона Куліша були повТязані гол. з добою Козаччини. В працях Лазаревського та Антоновича домінують питання соц.-екон. історії. Олександер Лазаревський досліджував іст. Лівобережної України 17Ч18 вв., зокрема селянства, коз. старшини й шляхетства, колонізації та землеволодіння (капітальне лОписание Старой Малороссии╗ ІЧIII, 1888Ч1902 й низка розвідок), адміністративний та суд. устрій Гетьманщини, а також укр. І. 18 і поч 19 вв. Володимир Антонович найбільше уваги присвятив соц.-екон. іст. Правобережної України 16Ч18 вв., а також політ. іст. Лит.-Руської держави. Йому належить низка монографій з іст. Козаччини та гайдамаччини, селянства, шляхетства, міст та міщанства, Церкви. У своїх наук.-популярних лекціях з іст. Козаччини (лБесіди про часи коз. на Україні╗, 1897; 2 вид. п. н. лВиклади про часи коз. на Україні╗, 1912) Антонович дав заг. огляд укр. історії за часів Козаччини. Особливого заслугою Антоновича перед укр. І. було створення наук.-іст. школи (т. зв. лкиїв. школа╗), що в особі учнів Антоновича з Київ. Ун-ту (Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, П. Голубовський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, В. Данилевич, О. Андріяшев, П. Іванов, Н. Молчановський та ін.) поклала підвалини новітньої укр. І. З цієї ж школи вийшов найвидатніший укр. історик М. Грушевський. З імТям В. Антоновича звТязана діяльність трьох осередків укр. іст. науки: Київ. Археографічної Комісії, Іст. Т-ва Нестора Літописця і наук. осередку, що видавав, журн. лКиевская Старина╗. Крім того, велася іст. праця в Київ. Ун-ті св. Володимира (досліди в царині іст. України та іст. укр. права) і Київ. Духовній-Академії (досліди з іст. укр. Церкви, освіти та культури М. Петрова, С. Ґолубєва, Ф. Тітова й ін.).

Укр. іст. досліди велися в другій пол. 19 в. також у Харкові (ун-т, Іст.-Філол. Т-во), Одесі (у-т, т-во лИстории и Древностей╗, праці А. Скальковського з іст. Запоріжжя та Полудневої України), в Галичині (праці Д. Зубрицького, о. А. Петрушевича, І. Шараневича, Ю. Целевича, К. Заклинського, А. Добрянського, єп.. Ю. Пелеша, о. О. Качали та ін.; вид. лГал.-Руської Матиці╗, Львівського Ставропігійського Ін-ту, лРуська Іст. Бібліотека╗ О. Барвінського) тощо. На еміґрації працював М. Драгоманов, який своїми історіософічними працями (його студія лПропащий час. Українці під Московським царством. 1654Ч1876╗) мав великий вплив на розвиток укр. іст. думки.

М. Грушевський і укр. І. поч. 20 в. На кін. 19 в. укр. І. вже диспонувала великим доробком монографічної літератури та археографічних вид. Разом з цим заг. зріст укр. культури й нац. свідомості владно висував потребу на ук. синтези іст. процесу укр. народу і якнайширшої популяризації іст. України. Першу наук. схему іст. укр. народу, на заселеній ним території, протягом усього його іст. життя, побудував, уґрунтував і впровадив у наук. вжиток М. Грушевський. Його монументальний твір лІсторія України-Руси╗ в 10 тт., виданий у Львові й Києві в 1898Ч1937 рр., знайшов цілковите визнання і в укр. І. і в І. чужій (зокрема поль. і рос.). Заг. огляд усієї історії України Грушевський подав у своїх наук.-популярних нарисах іст. України, що, починаючи з 1904 р., вийшли в світ в різних і численних вид., як укр., так і чужими мовами (лОчерк истории украинского народа╗, лІлюстрована історія України╗, лПро старі часи на Україні╗ та ін.). Теоретичне обґрунтування своєї іст. схеми Грушевський зробив у ст. лЗвичайна схема ╗руської історіїл і справа раціонального укладу іст. сх. словТянства╗ (надрукованій в лСборнике статей по славяноведению╗, вид. Академією Наук у Петербурзі, І, 1904). Поза тим Грушевський опублікував кілька сот наук. праць з іст. України та укр. І. й джерелознавства.

В основі іст. концепції М. Грушевського лежав примат соц. інтересів над інтересами держ.-політ., що споріднювало її з народницькою І. Але в процесі дальшого студіювання іст. України (зокрема Козаччини й Хмельниччини) й своєї участи в сучасній укр. політиці Грушевський надає чимраз більшого значення держ.-політ. чинникові, і це мало певний вплив на його учнів.

Великою заслугою Грушевського було створення іст. лшколи╗ у Львові, наслідки праць якої, гол. над часами лит.-поль. і коз.-гетьманськими, друкувалися перев. у вид. НТШ (праці учнів Грушевського Ч С. Томашівського, М. Кордуби, І. КрипТякевича, І. Джиджори, І. Кревецького, В. Герасимчука, Б. Барвінського, О. Терлецького та ін.). Праці львівського іст. осередку мали загальноукр. характер і-своєю тематикою, і тим, що у вид. НТШ брали найжвавішу участь історики з Центр, і Сх. України (О. Грушевський, В. Липинський, В. Доманицький, М. Василенко, В. Модзалевський. О. Лотоцький, М. Слабченко, В. Барвінський та ін.). Після 1905 р. М. Грушевський переносить осередок своєї наук. діяльності до Києва, де укр. іст. праця концентрується перев. навколо створеного ним Укр. Наук. Т-ва та його видань (лЗаписки УНТ╗, лУкраїна╗, лНаук. Збірник╗ тощо). Крім згаданих вище дослідників, тут брали участь також О. Левицький, І. Каманін, В. Щербина, Л. Добровольський, В. Данилович, Д. Дорошенко, М. Стадник та ін.

Наук.-іст. праця велася також у Харкові (здебільша над проблемами іст. Лівобережної і Слобідської України) при ун-ті й Іст.-Філол. Т-ві (праці Д. Багалія, Д. Міллера, М. Плохинського, В. Барвінського, М. Максимейка й ін.), в Одесі при Ун-ті й Т-ві Історії і Древностей (досліди І. Линниченка, М. Слабченка, П. Клепацького та ін.), в Катеринославі (Катеринославська Архівна Комісія, що присвятила свої досліди гол. іст. Запоріжжя та Півд. України в працях Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Біднова та ін.), в Чернігові (праці Чернігівської Архівної Комісії, в яких брали участь В. Модзалевський, відомий укр. історик-генеалог, П. Дорошенко, А. Верзилов та ін.), в Полтаві (Полтавська Архівна Комісія та її співр. Ч І. Павловський, Л. Падалка, В; Пархоменко та ін.), в Житомирі (О. Фотинський), в КамТянці (праці о. Ю. Сіцинського), в Ніжені (Іст.-Філол. Т-во: праці М. Бережкова, Ю. Максимовича та ін.), на Кубані (праці П. Короленка, Ф. Щербини), в Криму (Таврійська Архівна Комісія, праці А. Маркевича) тощо.

Дослідження історії України в чужій І. Питаннями іст. України займалися в 19Ч20 вв. також чужі вчені, гол. рос. і поль. Це викликане було іноді суто наук. інтересами, а здебільша тим, що рос. і поль. І., плекаючи відповідно до своїх держ.-політ. концепцій Ч звичайні схеми лруської╗ (рос. чи СССР) або поль. (в розумінні іст. Польщі) історії, анектували історію України, розбиваючи її до того ще на окремі фрагменти. Проте, досліди рос. і поль. вчених, не зважаючи на свою тенденційність, принесли чимало нового документального матеріалу, а деякі з них становили поважний вклад до студіювання укр. минувшини. Зокрема з рос. вчених можна назвати С. Соловйова, Г. Карпова, О. Лаппо-Данилевського, О. Шахматова, Є. Голубінського, М. Любавського, О. Прєснякова, М. Присьолкова, В. Ейнгорна, П. Жуковича, Є. Шмурло, Б. Грекова, В. Пічету, Г. Вернадського та ін. В поль. І. над питаннями іст. України працювали М. Грабовський, Е. Руліковський, Ю. Бартошевич, Т. Ю. Стецький, К. Шайноха, О. Яблоновський, Й. Ролле (д-р Антоні Й.), М. Дубецький, Ф. Равіта-Ґавронський, Т. Корзон, К. Пуласький, Й. Третяк, Л. Кубаля, М. Гандельсман, К. Ходиницький, В. Томкевич, С. Кучинський, О. Галецький, Г. Пашкевич та ін.

Новітня укр. І., спираючись на дослідах попередньої доби, встановлює тяглість укр. іст. традиції від часів Княжої держави 10Ч14 вв., через Коз.-Гетьманську державу 17Ч18 вв. до новітнього укр. нац.-держ. відродження. Ця традиція була державницька, і вона стала провідною ідеєю новітньої укр. І., визначивши весь її дальший розвиток. Основоположниками укр. державницької І. були В. Липинський і С. Томашівський.

В. Липинський бачив завдання новітньої укр. І. у відновленні іст. традиції доби Коз.-Гетьманської держави і, досліджуючи історію укр. шляхетської верстви, присвятив багато уваги студіям над державою Б. Хмельницького. С. Томашівський, після низки поважних джерельних студій над тією добою, звернувся до іст. княжої України і дав її синтезу в своїй книзі лУкраїнська історія І. Старинні і середні віки╗ (1919).

Після недовгої доби укр. державності в 1917Ч20 рр. укр. історики на еміграції, в Галичині і навіть на підсов. Україні, попри несприятливі умови, продовжують наук. діяльність, розвиваючи далі традиційну схему укр. іст. процесу, оформлену М. Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом. Великого розмаху набуває наук.-іст. праця на Україні в 1920-их рр., гол. завдяки М. Грушевському, який з 1924 р. зосереджує свою діяльність в Укр. Академії Наук у Києві. За його ред. вийшов ряд важливих для укр. І. видань (лУкраїна╗, 1924Ч30; лЗа сто літ╗, 1927Ч30; лЗаписки Іст.-Філол. Відділу. УАН╗, 1925Ч30 Ч праці Іст. Секції; вид. Археографічної Комісії тощо) з працями самого М. Грушевського, його співроб. Ч О. Грушевського, Й. Гермайзе, П. Клименка, В. Данилевича, В. Щербини, Л. Добровольського, К. Лазаревської та ін., а також його учнів (С. Шамрай, О. Баранович, М. Ткаченко, В Юркевич й ін.).

Другим осередком укр. І. були наук. інституції в Києві й Харкові, керовані Д. Багалієм, які провели значну роботу в царині історії України 17Ч19 вв.: праці Д. Багалія, О. Оглоблина (з екон. і політ. іст. України), Н. Полонської-Василенко (з іст. Запоріжжя й Півд. України), В. Романовського, В. Барвінського, Н. Мірзи-АвакТянц, В. Дубровського, О. Багалій-Татаринової, В. Базилевича, М. Горбаня, Д. Соловія, А. Козаченка та ін. Поважну наук. роботу в царині іст. укр. права й держ. ладу було проведено в дослідах М. Василенка та його співр. Ч Л. Окіншевича, І. Черкаського, В. Новицького, М. Тищенка, В. Гришка та ін., а в ділянці екон. історії України Ч в дослідах К. Воблого, А. Ярошевича, Є. Сташевського та ін.

Важливу наук.-іст. працю було проведено в Одеському іст. осередку, керованому М. Слабченком, автором праць з екон.-соц. історії України 17Ч19 вв., а також з історії укр. права, де працювали також Є. Загоровський, О. Рябінін-Скляревський та ін. Ін. осередками укр. І. були: Дніпропетровське (Д. Яворницький, В. Пархоменко та ін.), Полтава (П. Клепацький та ін.), Ніжен (М. Петровський, А. Єршов), Чернігів (П. Федоренко й ін.). Окреме й досить ізольоване місце в укр. І. 1920Ч30-их рр. посідав марксистський історичний напрям, гол. осередок якого був у Харкові (праці М. Яворського та його учнів і співр. Ч М. Рубача, З. Гуревича, М. Свідзінського та ін.).

В 1930-их рр. майже всі ці наук. осередки були ліквідовані сов. владою, багато істориків були репресовані або позбавлені можливості працювати, і укр. іст. наука на Центр, і Сх. Укр. Землях перестала нормально розвиватися.

В Галичині, не зважаючи на важкі матеріяльні умови і політ. обмеження, працював в 1920Ч30-их рр. ряд істориків, здебільша обТєднаних навколо НТШ: С. Томашівський, І. КрипТякевич, М. Кордуба, О. Терлецький, В. Герасимчук, І. Кревецький, Б. Барвінський, М. Чубатий, М. Андрусяк, о. Й. Скрутень, о. Т. Коструба, о. Р. Лукань та ін., що їх іст. праці друкувалися в ЗНТШ, лСтарій Україні╗, лЗаписках ЧСВВ╗, лБогословії╗ тощо. На Закарпатті іст. досліди провадили о. В. Гаджеґа, А. Годинка й ін.

Гол. осередками укр. І. на еміґрації були Прага (Укр. Вільний Ун-т, Укр. Іст.-Філол. Т-во, Музей Визвольної Боротьби України), Берлін (Укр. Наук. Ін-т), Варшава (Укр. Наук. Ін-т, Укр. Воєнно-Іст. Т-во), частково Париж. На еміґрації працювали М. Грушевський (до 1924 р.), В. Липинський, С. Томашівський (деякий час), Д. Дорошенко, А. Яковлів, Р. Лащенко, В. Біднов, В. Прокопович, І. Борщак, Б. Крупницький, С. Наріжний, Д. Олянчин, М. Антонович, І. Лоський та ін. Більшість із них розробляла зах.-евр. архівні матеріяли, перед тим майже невідомі в укр. науці. Наслідком цієї праці зТявилася низка дуже поважних наук. публікацій. Особливе значення мають праці Д. Дорошенка (зокрема синтетичні праці з іст. України та укр. історіографії), А. Яковлева (зокрема лУкр.-моск. договори XVIIЧXVIII ст.╗), Б. Крупницького (про гетьмана Пилипа Орлика, Мазепу й ін.), І. Борщака (м. ін. про Григора і Пилипа Орликів), Д. Олянчина (розвідки з іст. укр.-нім. відносин 17Ч18 вв.).

Після другої світової війни вільна іст. наука на Україні фактично перестала існувати. Хоч в УССР є іст. установи (зокрема Ін-т Історії АН УРСР), де працює чимало істориків, старших і молодших (І. КрипТякевич, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, М. Супруненко, П. Лавров, В. Дядиченко, Ф. Лось, К. Стецюк, В. Голобуцький, І. Гуржій, І. Бойко та ін.), видається чимало праць з іст. України, виходить (з 1957 р.) лУкр. Історичний Журнал╗, але сучасна укр. совєтська історіографія цілком підпорядкована політ. цілям і наказам ком. уряду, отже змушена провадити лінію моск. большевизму. Це визначає всю діяльність укр. совєтських істориків Ч їх ідеологію, методологію, тематику й навіть фразеологію, більше того Ч диктує наслідки їхніх дослідів і висновки їхніх праць. Цим позначені як заг. огляди історії України (зокрема лІсторія Укр. РСР╗, ІЧII, 1953, 1958), так і монографічні іст. праці (визначніша з них: лБогдан Хмельницький╗ І. КрипТякевича, 1954), а навіть документальні вид. (гол. з них: лВоссоединение Украины с Россией╗, ІЧIII, 1954; спільне вид. АН СССР і АН УРСР).

Укр. історики на еміґрації в Европі і в Америці, старшої і молодшої ґенерації (М. Андрусяк, (Ж) І. Борщак, о. А. Великий, І. Витанович, (Ж) П. Грицак, В. Гришко, (Ж) Д. Дорошенко, В. Дубровський, (Ж) Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, о. І. Назарко, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Д. Олянчин, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, (Ж) о. Й. Скрутень, М. Чубатий, О. Шульгин, (Ж) А. Яковлів та ін.) працюють над розробленням синтетичних оглядів історії України та укр. І., поширюючи свою увагу також на іст. Сх. Европи в цілому. Наук.-вид. працю провадять: НТШ (Іст.-Філос. Секція), УВАН (Іст. Секція), УВУ, Василіянський наук. осередок у Римі та ін. З окремих наук.-іст. публікацій треба згадати капітальне вид. ватіканських архівних документів до іст. України й Укр. Церкви (за ред. о. А. Великого), монографії І. Борщака лLa legende historique de lТUkraine. Istorija Rusov╗ (1949), Б. Крупницького (лГетьман Данило Апостол і його доба╗, 1948), Л. Окіншевича (лЗначне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVIIЧXVIII ст.╗, ЗНТШ, т. 157, 1948), А. Яковлева (лУкр. кодекс 1743 року╗, ЗНТШ, т. 159, 1949); Н. Полонської-Василенко (лThe Settlement of the Southern Ukraine 1750Ч75╗, The Annals УВАН, vol. IVЧV, 1955), англ. вид. Укр. І. Д. Дорошенка й. О. Оглоблина (1957) та ін. Наслідком співпраці укр. істориків був складений іст. відділ в ЕУ І, а також в англомовній лУкр. Енциклопедії╗, яка друкується в ЗДА.