Знаний історик-україніст, директор Програми дослідження українських церков Канадського інституту, професор Албертського університету Сергій Плохій у своїй монографії аналізує участь козаків у релігійній боротьбі першої половини XVII століття та вплив релігії на самоусвідомлення цього молодого суспільного прошарку. Залучивши широкий масив історичних джерел, автор розглядає засадничий для формування української ідентичності! сюжет у контексті загальноєвропейських процесів: контрреформації та конфесіялізації громадського й політичного життя, а також ствердження абсолютизму. Книжка є істотним внеском в дослідження не лише релігійної свідомости, але й політичної культури та ідеології ранньомодерної доби.

Цей загальний нарис національної історії свого часу був підготовлений як підручник для вищих шкіл. Висвітлюється передусім політична історія України, багатовікова боротьба її народу за власну державність. Подаються огляди економічного життя, соціальних відносин, розвитку культури, церкви тощо. У вступній статті подаються відомості про нелегкий життєвий і творчий шлях дослідниці, ім’я якої довгі роки замовчувалося. Перший том праці присвячений історії України від найдавніших часів до середини XVII ст. Другий том оригінального дослідження української історії висвітлює період від середини XVII ст. до початку 20-х років нашого століття.

В антологію увійшли тематично пов’язані з Україною статті, у різний час надруковані на сторінках легендарного польського еміграційного часопису “Культура” (1947–2000), натхненником та авторським витвором якого був Єжи Ґдройця. Упорядником видання виступила пані Боґуміла Бердиховська, відомий україніст та історик культури. На сторінках антології висвітлюються питання польсько-українських стосунків, польської “східної” політики, кордонів та культурних взаємин. Рецензія Юрка Прохаська зі сторінки http://dzyga.com.ua/2005/literat/prostir.htm: В європейській історії небагато набереться прикладів того, як діяльність інтелектуалів – не придворних ідеологів, а незалежних мислителів – стає-таки наріжним каменем політичної практики і тривалої політичної стратегії суспільних і державних еліт. Інтелектуал рідко коли може похвалитися таким очевидним, цілковитим успіхом своєї програми – та ще й за життя. Засновник і незмінний редактор польського еміграційного часопису «Культура» Єжи Гедройць працював на це кілька десятиріч, але таки домігся. Це сьогодні, ставши після 1989 року альфою та омегою польської зовнішньополітичної доктрини і прикладної політики, ці засновки виглядають так струнко й самоочевидно: для свого ж добра Польща мусить зректися решток великодержавних рефлексів і претензій на повернення «Східних Кресів» у межах передвоєнних кордонів; для свого ж пожитку польське суспільство повинно не просто змиритися з утратою Львова та Вільна, але й по-справжньому захотіти правдивої державної незалежности на «просторі УЛБ» – України, Литви і Білорусі; тільки маючи добрих і вдячних сусідів на Сході, можна розраховувати на безпеку Польщі... Натомість у час формулювання такого погляду його поділяла геть мізерна група польських інтелектуалів і політиків, а суспільний ефект був зникомий. Оголошування цієї програми виглядало не ідеалізмом навіть, а просто-таки інфантилізмом. Ніщо не промовляло на користь її слушности, мало того – більшість поляків трактували таку позицію як відверто зрадницьку. Але Єжи Гедройць мав усе, що визначає ідеального редактора: реалістичну (як з’ясувалося) і багатовимірну концепцію, ясний, незакаламучений «почварами минулого» погляд для точної оцінки подій, виняткове чуття історії, політичний інстинкт, розуміння людей і того, чого від них можна сподіватися, вміння згуртовувати й заохочувати, неправдоподібну працьовитість, розуміння єрархій талантів і вартостей. А ще наснагу йти проти течії. І тому зумів вирішально вплинути на зміну всього модусу польського сприйняття себе і своїх сусідів, закласти інтелектуальні та світоглядні підвалини теперішніх добрих відносин (до того ж піднесених до ран г у непідважальної політичної стратегії) між нашими країнами. Очевидно, що це було можливе лише на еміграції – в тому просторі відносної свободи, за яку переважно доводилося платити тяжкими поневіряннями й абсолютною тугою. На чужині міркування про себе і про сусідів загострюються особливо. Парадокс (який, правду кажучи, межує зі скандалом) полягає у кричущій неспівмірності внеску «Культури» в інтелектуальну та моральну атмосферу польсько-українських стосунків – і вкрай обмеженої обізнаності з його вагою в Україні. Тому появу антології найпоказовіших текстів про українські або українсько-польські справи найважливіших польських та українських дописувачів «Культури», що її уклала Бо г уміла Бердиховська, можна і навіть належить трактувати як необхідну, проте далеко не достатню передумову нашого нового-старого знайомства. «Близнята ще зустрінуться», – пророчо сказав колись Ігор Костецький.

Узагальнений історичний нарис про політичного і військового діяча, гетьмана Української Держави (29.04.1918–14.12.1918) Павла Петровича Скоропадського. Він відіграв особливу і помітну роль у новітній історії України, залишивши у ній неповторний слід. Блискучий військовий, який пройшов шлях від кавалергарда до генерал-лейтенанта у царській армії, Павло Скоропадський у буремні 1917–1918 рр. втілив на практиці споконвічну ідею української державності. Історичний портрет одного з видатних діячів української історії XX століття гетьмана Павла Скоропадського створено на основі вивчення сучасних вітчизняних і зарубіжних праць. Книга розрахована на широке коло читачів.

У пропонованих увазі читача історичних нарисах на основі широкого кола джерельно-документального матеріалу, а також новітньої історіографічної літератури ми намагалися в популярній формі висвітлити добу українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Значне місце відведено характеристиці українського визвольного руху початку XX ст., можливостей його розвитку, які з’явилися з вибухом Лютневої революції в Російській імперії. Період стрімкого піднесення національного руху яскраво втілився у створенні та перших кроках діяльності Української Центральної Ради, котру перебіг історичних подій привів до проголошення незалежності Української Народної Республіки в січні 1918 р. Хитросплетіння подальших подій – Брестський мир, прихід австро-німецького війська в Україну, гетьманський переворот та створення Української Держави П.Скоропадського, повалення гетьманату й проголошення Директорії УНР, антиукраїнська діяльність московських більшовиків та їхніх місцевих підголосків, поразка українських визвольних змагань внаслідок, насамперед, слабкості та внутрішніх суперечностей у національному політичному таборі – подаються в контексті тогочасних міжнародних подій, коли із завершенням Першої світової війни докорінно змінилася геополітична ситуація, а відтак – і політична мала Європи, на якій, на жаль, не знайшлося місця незалежній Україні. Окремо змальовано складний і напрочуд яскравий епізод історії національних визвольних змагань – проголошення на західних теренах нашої Батьківщини Західноукраїнської Народної Республіки, драматичну історію її самоорганізації та перманентної боротьби з переважаючими силами зовнішнього супротивника – відродженої Польщі.

Доба, якій присвячено дану книжку, складається з двох періодів, умовно званих “татарським” і “литовським”. Загалом обидва ці періоди охоплювали понад триста років – від Батиєвої навали (1239–1241 рр.) до Люблінського сейму (1569 р.), за рішеннями якого українські землі ввійшли до складу Польської Корони, котра тоді ж об’єдналася з Великим князівством Литовським у Річ Посполиту (акт, знаний як Люблінська унія). Ці три століття нерідко звуть “темними віками” вітчизняної історії. Це визначення є особливо доречним щодо кінця XIII – другої третини XIV ст., оскільки події, котрі відбувались у той період, подеколи практично не піддаються реконструкції, хоча саме тоді, за словами М.Грушевського, “пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів”. Це, власне, й становить один із парадоксів тієї доби, про яку ми знаємо значно менше, ніж про давніші, давньоруські часи. Що ж до ХV–ХVІ ст., то вони здебільшого розглядаються як малозначущі чи, за визначенням М.Грушевського, “переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку”. Й справді, тогочасне “тихе і малозамітне життя української суспільності” блякне на тлі бурхливих подій кінця ХVІ–ХVІІ а. Однак саме його неквапний плин, зрештою, обернувся тим вибухом суспільної енергії, що стався на зламі ХVІ–ХVІІ ст., і тими революційними зрушеннями, які кардинально змінили перебіг вітчизняної історії.

“Національне відродження України” – марно шукати цей термін та його з’ясування у спадщині радянської історіографії. З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич назвали українським відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку XX ст., пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вони розглядали національне відродження як два потоки – однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіальне: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий – під владою Австрійської (пізніше – Австро-Угорської) імперії.

В основу этой книги положены малоизвестные материалы, проливающие свет на Ивана Мазепу как украинского государственного деятеля, высокообразованную общественно-политическую личность. При этом основополагающие принципы украинского общества того времени показаны таковыми, какими они были в действительности, а именно — отвечающими европейским традициям политического и историко-культурного развития, направленными на формирование типичной для Европы национальной государственности. Издание расширяет объективное представление об Украине, способствует формированию ее имиджа как европейской страны с богатыми историческими традициями в деле государственного строительства, а также вытеснению навязанных имперской идеологией стереотипов из общественного сознания зарубежных и, прежде всего, постсоветских стран.

Використовуючи велику кількість невідомих досі для широкого загалу документів, у книзі розповідається про ставлення країн світу до відродженої Української держави в 1917–1921 роках. Аналізуючи байдуже ставлення більшості з них до підтримки українського національно-визвольного руху, пропонована праця вказує, що однією з причин такої позиції демократичного Заходу було неусвідомлення необхідності боротьби за волю України певною частиною самих українців. І сьогодні ось це неусвідомлення ролі України самими українцями витворює відповідне ставлення до неї світового співтовариства.

Тривалий час нашого уярмлення чужинцями ми не мали можливості обстоювати перед світом свою правду. Користуючись нашою бездержавністю, за нас писали нашу історію, діяльність провідників національно-визвольної боротьби за незалежність України оцінювали її вороги. Зокрема, й досі противники української державності продовжують знеславлювати одного з найбільших державників нашого народу – Голову Директорії та Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру, звинувачуючи його в єврейських погромах у 1919—1920 роках. На основі великої кількості невідомих досі архівних матеріалів автор відкидає ці наклепи, стверджуючи документально, що Симон Петлюра був насправді захисником єврейства у важкі для нього часи.

У пропонованій праці вміщуються документи з колишніх спецхранів комуністичної системи, які розповідають про методи компроментації українського національно-визвольного руху спецслужбами більшовицької влади. Читач має можливість переконатися, що багато з тих злочинів проти мирного населення, які перекладалися комуністичної пропагандою на ОУН-УПА, насправді були вчинені спецслужбами СРСР.

Використовуючи велику кількість невідомих архівних документів, різних ухвал органів більшовицької влади РСФРР і УСРР у 20-х–30-х роках, автор простежує процес дозволеного комуністичною партією на певний період відродження української духовності на етнічних землях нашого народу і там, де він освоїв величезні простори незайманих територій.

Документи з українських архівів дають можливість зрозуміти всю ту складну і трагічну ситуацію, в якій опинилися поляки Волині в роки Другої світової війни насамперед з вини свого уряду, який, не рахуючись з прагненням корінного тут українського народу до створення власної державності, віддав наказ боротися за відновлення на цих теренах Речі Посполитої в довоєнних кордонах. Підштовхуваний гітлерівцями і більшовицькими партизанами збройний конфлікт приніс великі жертви обом народам.

У черговій книзі п'ятитомного видання (Закерзоння, Волинь, Прикарпаття, Поділля, Наддніпрянщина) документів і матеріалів про український національно-визвольний рух за відновлення й утвердження власної держави нашого народу з початком Другої світової війни розповідається про пробудження національної свідомості українців-волинян, котрі протягом багатьох століть були поневолені чужинцями. На конкретних фактах показано, як поряд із жертовним відродженням українства на теренах історичної Волині у 1939–1941 роках готувався плацдарм для розгортання визвольної боротьби на Великій Україні.

У книзі, яка завершує п’ятитомне видання документів і матеріалів про український національно-визвольний рух за відновлення й утвердження власної держави нашого народу з початком Другої світової війни, розповідається про Український здвиг на Наддніпрянщині в 1941–1955 роках.

У черговій книзі п’ятитомного видання документів і матеріалів про український національно-визвольний рух за відновлення й утвердження власної держави нашого народу з початком Другої світової війни розповідається про пробудження національної свідомості українців Подільського краю.

У черговій книзі п’ятитомного видання документів і матеріалів про український національно-визвольний рух за відновлення й утвердження власної держави нашого народу з початком Другої світової війни розповідається про пробудження національної свідомості українців Карпатського краю, котрі протягом багатьох століть були поневолені чужинцями. На конкретних фактах показано, як поряд із жертовним відродженням українства по обох схилах Карпат тут у 1939–1941 роках готувався плацдарм для розгортання визвольної боротьби на Великій Україні.

У книзі із залученням великого документального матеріалу розповідається про спільну історичну долю Криму й України. Зокрема, звертається увага на українську більшість півострова в період Кримського ханства, на включення Криму до українського народногосподарського організму вже з кінця XVIII ст. Детально аналізується перебіг подій, пов’язаних з процесом об’єднання Криму з Україною в 1918 р. і передання півострова УРСР в 1954 році. Наводяться також конкретні аргументи на користь того, що населення півострова завжди пов’язувало зростання свого добробуту в єднанні з Україною.

На основі невідомих до недавнього часу документів з колишніх таємних архівів простежено геноцид українського народу в XX ст. через штучні голодомори, організовані більшовицькою владою. Уперше в одному дослідженні мовою документів розповідається про голодомори 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 років. Крім того, наводяться документи про спробу комуністичного режиму приховати перед світом правду про голод в Україні і розповідається про зусилля українців у діаспорі, які домагалися визнати цю трагедію геноцидом нашого народу і добилися цього від найвідоміших правників західного світу.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Книгарня Горизонт