Кабан дикий, дик, свиня дика (Sus scrofa scrofa L.), ссавець з ряду парнокопитих до 2 м довж. та до 1 м висоти, вага до 180 кг і більше; живе по лісах і чагарниках Европи, півн. Африки й зах. Азії; раніше зустрічався по всій Україні, нині на зах. і північ від лінії, що йде від гирла р. Дністер по Могилів–Вінницю–Київ–Чернігів та у передгір’ях і горах Кавказу; шкодить городині й посівам.

Кабанє (IV–19), с. м. т. Кремінського р-ну Луганської обл., положене в півн. частині Донбасу над р. Красною.

Кабанців Анатоль (*1907), оперовий співак, ліричний тенор; з 1936 в Дніпропетровській опері; на еміграції керівник вокальної студії в Буенос-Айресі.

Кабардино-Балкарська Автономна ССР

Кабардинці, народ у горах і на передгір’ї Півн. Кавказу, близько споріднений з адиґейцями (самі К. звуть себе адиґе); мохаммедани, їхня мова належить до абхазо-адиґейської вітки іберійсько-кавказьких мов. За переписом з 1939 р. – 164 000. К. живуть в півд. частині Кабардино-Балкарської АССР на півд. від укр. мішаної етногр. території.

Кабарівська Северина (1880–1929), уроджена Данилович, вчителька і гром. діячка у Львові, зб. оп. для дітей «Україні служи», дитячі п’єси.

Кабачки (Cucurbita Pepo L.), один із столових сортів гарбуза, що їх вживають в недозрілому стані, поширені гол. в степ. і лісостеп, р-нах; урожай 20–30 т з га й більше.

Кабачків Іван (*1874), економіст і правник, 1919–20 держ. контролер УНР, з 1920 на еміграції, в 1925–34 рр. доц. Високого Пед. Ін-ту в Празі, з 1944 доц., згодом проф. УВУ; праці про структуру держ. бюджету в Чехо-Словаччині і на Україні, про податкову систему в СССР, високошкільний підручник політ. економії; тепер в ЗДА.

Кабачок Володимир (1885?–1937?), кобзар, мист. керівник Полтавської капелі бандуристів (1923–33); 1934 заарештований і засланий на Колиму, де й помер.

Кабінет Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка, наук. установа при ВУАН в 1921–34 рр. під керівництвом учня Вовка А. Носова; з 1926 відділ антропології К. А. Е. виділено в окремий Кабінет Антропології, який вів досліди гол. на Правобережжі й у Криму та розроблював передіст. матеріяли, зібрані Ф. Вовком в Мізуні. Вид.: «Бюлетень» (І т. 1925), 4 річники «Антропології» (1927–30) й ін. Диз. також Музей Антропології та Етнології АН УРСР.

Кавалерідзе (Кавалляр) Володимир (*1899), проф. ґрунтознавства; праці про ґрунти Донбасу, Криму й ін.; на еміґрації праці з ґрунтознавства Альжіру; тепер у Бразілії.

Кавалерідзе Іван (*1887), скульптор-монументаліст і кінорежисер у Києві

Кавалерія, див. Кіннота.

Кавелін Леонід (1822–91), архимандрит, світське ім’я Лев, рос. учений; зібрав, описав і опублікував багато старих слов., гол. рос. рукописів; з укр. надрукував у «Чтениях» моск. Общества Истории и Древностей Российских Густинський літопис, два повчання Леонтія Карповича і «Пельґрінацію» Іпполіта Вишенського (1707–09). Автор розвідок з іст. староруського письменства й церкви, ст. про княгиню Ольгу, про походження глаголиці та її стосунок до кирилиці й ін.; співр. «КСт.».

Кавецький Ростислав, сучасний пато-фізіолог, д. чл. АН УРСР, деякий час дир. її відділу біології; праці з ділянки онкології (наука про опухи) й ін.

Кавка Михайло (†1938), селянин, культ.-осв. діяч, провідний чл. Укр. Радикальної Партії на Покутті з часу її заснування.

Кавказ, комплекс країн, положених між Чорним і Каспійським м.

Кавказька (VIII–21), станиця над р. Кубанню, р. ц. Краснодарського краю РСФСР.

Кавказький заповідник

Кавказькі верховинці (кавказькі горці. півн.-кавказькі народи)

Кавказькі гори

Кавказькі Мінеральні Води, група курортів: Кисловодськ, П’ятигорськ, Желєзноводськ, Ессентуки, положених між Кавказькими горпми і Ставропільською височиною, понад 130 різнорідних джерел, в тому ч. 77 використаних. К. М. В. розпочали експлуатувати 1803 р.; 1914 – 40 000 осіб на рік, 1930 – 100 000, 1940 – понад 200 000, 1955 – бл. 300 000.

Кавос Катеріно (1776–1840), італ. композитор, дириґент опери в Петербурзі (1803–40); музика до п’єси О. Шаховського «Козак стихотворець» (1812), побудована на укр. нар. пісні, й ін.

Кавун (Citrullus vulgaris Scharad.), однорічна рослина з родини гарбузуватих, поширена в лісостеп, і степ. Україні на баштанах; овочі (1–10 кг ваги) мають 4–10% цукру. Гол. сорти на Україні: улюбленець хутора П’ятигорського, кримський переможець, кубанський король, слава України.

Кавунник Данило, див. Велланський Данило.

Кагал, жид. самоуправна громада і, зокрема, її управління

Кагальних, р. на Кубанській низовині, довж. – 130 км, сточище – 5 000 км²; впадає до Таганрізької затоки Озівського м.

Кагальницька (VII–21), станиця на Кубанській низовині над р. Кагальником, р. ц. Ростовської обл.

Каганович Лазар (*1893), больш. діяч жид. роду з Київщини

Каганович Наум (*190?), мовознавець

Кагарлик (IV–11), с. м. т. на Придніпровській височині, р. ц. Київської обл.; рештки городища.

Кагаров Євген (*1882), етнолог та класичний філолог, дослідник старо-грец. і слов’янської етнології, проф. Харківського Ун-ту, від 1928 в Ленінграді. Праці з обсягу заг. етнології, етнографії та старовинної культури, м. ін.: «религия у старинных славян», «История этнографии» (1923).

Кадети, див. Конституційна-Демократична Партія Нар. Свободи.

Кадіївка (V–19), м. обл. підпорядкування Луганської обл., положене над р. Луганню, один з найважливіших центрів важкої індустрії Донбасу. К. виникла як шахтарське селище б. тахти ч. І «Карл» (тепер шахта ім. Ілліча), збудованої 1896; 1926 р. мала 17 000 населення, 1939 – 68 000, 1959 – 180 000. Шахти високоякісного коксового вугілля, коксо-хем., хем., металюргійний зав., підприємства деревообробної, харч. і легкої пром-сти; вечірній гірничий ін-т.

Кадлец (Kadlec) Карель (1865–1928), чес. історик слов. права; проф. Карлового Ун-ту в Празі, ген. секретар Чес. Академії Наук, д. чл. НТПІ. Досліджував первісне право слов’ян, м. ін. «Руську Правду» та звичаєве право Словаччини й Закарп. України.

Кадлубек (Kadlubek) Вінцентій (бл. 1160–1223), краківський єп., поль. хроніст; його хроніка Польщі, доведена до 1206 р., цінна і для історії України.

Кажани (лилики, летючі миші)

Казанівський Василь (*1889), піонер укр. аматорських театрів у Канаді, актор і режисер родом з Галичини, керівник Муз.-Драматичної Секції Укр. Нар Дому в Вінніпегу (1922–50).

Казанка (VI–13), с. над р. Висунь на Причорноморській низовині, р. ц. Миколаївської обл.

Казанський Петро (*1866–?), правник-інтернаціоналіст, з 1896 проф. Одеського Ун-ту; низка праць гол. з міжнар. адміністративного права, м. ін. «Договорные реки» (1895), «Всеобщие административные союзы государств» (1897). В правній публіцистиці виявився прихильником самодержавства («Власть Всероссийского императора»).

Казахи, тюркський народ

Казахська ССР, Казахстан (К.)

Казбан Михайло (1861–1929), драматичний актор, герой і резонер. В 1920-их рр. в 1 Держ. театрі Харкова; Богдан Хмельницький, Сірко («Про що тирса шелестіла»). Бурлака й ін.

Казенний Торець, р. в півн.-зах. частині Донецького басейну, правобічна притока Дінця; довж. – 130 км, сточище – 5 400 км².

Казимира Богдан (*1913), історик і публіцист, родом з Галичини, тепер у Канаді; 1950–55 ред. і вид. місячника «Кат. Акція» в Едмонтоні; статті з ділянки соціології та історії.

Казімір III Великий (1310–70), поль. король (з 1333 р.)

Казімір IV Яґеллончик (1427–92), син Яґайла і укр. княжни Софії Гольшанської

Казка, один з найпоширеніших видів усної нар. поетичної творчости

Казка Аркадій (1890–1933), поет родом з Чернігівщини, друкувався в «ЛНВ», «Новій Громаді», «Червоному Шляху». Для невеликої літ. спадщини К. (неопублікована зб. «Ляментабіле») прикметне плекання клясичних форм сонета, тріолета, рондо. Поповнив самогубство в одеській в’язниці НКВД.

Каїніт, див. Калійні солі.

Кайндль (Kaindl) Раймунд Фрідріх (1866–1930), нім. історик і етнограф

Кайнозойська ера, див. Геологія України.

Калайдович Константин (1792–1832), рос. археограф-історик та мовознавець; відкрив і видав багато пам’яток староукр. літератури: «Святославов Изборник 1073» «Памятники российской словесности XII века» й ін. Праця «О языке Слова о полку Игореве».

Калакути, зневажлива назва, вживана на Підляшші і частково також на Холмщині, на означення українців, які змінили, свою нац. приналежність на поль. Див. Підляшшя.

Каламіта, середньовічна укріплена пристань над Каламітською затокою в Криму (нині передмістя Севастополя), знищена в кін. 15 в. татарами і турками; руїни давніх укріплень.

Каламітська затока, затока Чорного м. на півд.-зах. березі Криму, між Тарханкутським і Херсонським півостровами.

Калавники, каланні люди, категорія невільного населення в Галичині в добу т. зв. руського права (15 і 16 вв.); вони були прикріплені до землі, найчастіше на церк. і держ. добрах, та платили чинш, проте могли диспонувати своїм майном та виступати в суді як свідки. Подекуди вони жили цілими оселями. К. нагадують закупів з доби Руської Правди та селян-отчичів на укр. землях В. Князівства Лит.

Каланчак (VII–М), с., р. ц. Херсонської обл., поблизу Каркінітської затоки.

Калаус, степ. р. на Сх. Передкавказзі, права притока Сх. Манича, довж. – понад 200 км, сточище – 9900 км².

Калач (III–22), м. над. р. Підгорною на півн. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, харч. пром-сть. За переписом 1926 р. українці в р-ні становили 84% населення.

Калачевський Михайло, див. Колачевський Михайло.

Калачевський Сергій (†1911), лікар, видатний підприємець-мільйонер на Криворіжжі; збудував для робітників лікарню, школу, театр, заповів свій будинок на гірничу школу, а копальню подарував Верхньодніпровському земству.

Калачики, слиз (Malva L.), рід зіллястих рослин з родини калачикуватих (мальвових)

Калачов Микола (1819–85), рос. архівіст й історик права; проф. Моск. Ун-ту. Його досліди «Руської Правди» і «Кормчої Книги» мають значеная для іст. укр. права.

Калґарі (Calgary), м. в півд. частині провінції Альберта в Канаді, 200000 меш., в тому ч. понад 3000 українців; парохії Укр.-Кат. і Укр. Гр.-Правос. Церков, низка укр. орг-цій.

Календар, система міряння часу, побудована на періодичності явищ природи. К. – також назва популярної книги

Каленик Андрійович, коз. гетьман на Запоріжжі (1624–25 і 1632?); брав участь у Смоленській війні на чолі коз. відділу (1610). К. був оборонцем правос. Церкви.

Калениченко Іван (1805–76), лікар, ботанік і зоолог, проф. Харківського Ун-ту; займався систематикою рослин (Daphne, Crataegus й ін.), вивчав комах, залишив Харківському Ун-тові значний гербарій; його ім’я носить кілька рослин (Euphorbia Kaliniczenskoi Czern. та ін.).

Калимон Осип, свящ. 17 в., проповідник, вихованець Києво-Могилянської Колеґії; «Поновлений жаль» – проповідь на похороні П. Могили (1647).

Калина звичайна (Viburnum opulus L.), кущ до 4 м висоти з родини козолистих з білими квітками і червоними ягідками, які вживаються в нар. медицині проти кашлю; тверду деревнину використовують на дрібні токарські вироби. К. часто розводять як декоративний кущ, зокрема безплідний вид – т. зв. снігову кулю. К. чорна – інколи вживана назва горбовини звичайної.

Калина Володимир (*1896), фізик і математик, педагог, д. чл. НТШ; до 1944 у Львові, тепер в ЗДА (гол. Шкільної Ради при Укр. Конгресовому Комітеті); праці з ділянки вивчення часточок фарб у розчинах; спомини з визвольних змагань «Стрілецький Курінь Смерти».

Калиненко Петро (1875–1925), актор на героїчних ролях у трупах О. Суслова, М. Ярошенка, вихователь багатьох акторів.

Калинець Мирон (1899–1944), свящ.-василіянин родом з Галичини; ігумен монастиря ЧСВВ в Ужгороді (1931–38) і ректор Духовної Семінарії св. Кирила і Методія для гр.-кат. богословів в Оломовці (Моравія, 1938).

Калинець Сильвестер (*1886), автор популярних оп., байок, казок тощо для простолюддя; родом із Зах. України, з 1932 в Бразілії.

Калинівка (IV–9), с. м. т. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл., зал. вузол; літом 1919 успішні бої укр. армій під час наступу, на Київ.

Калинович Володимир (1884–1945), педагог і публіцист; шкільні підручники нім. мови, ст. на пед. теми; ред “Ukrainische Blatter” у Відні (1918), «Україна» в Києві (1919) і журн. «Укр. Школа» у Львові (1925).

Калинович Іван (1884–1927), бібліограф, видавець і політ. діяч; вів в-во «Всесвітня Бібліотека» (1916–26) в Золочеві; ред. «Дрогобицького Листка» (1919) і «Нашого Слова» (1927); автор низки бібліографічних показників; 1918–19 посол до Укр. Нац. Ради ЗУНР і депутат Трудового Конгресу в Києві.

Калинович Михайло (1890–1949), мовознавець, санскритолог і романіст, проф. Київ. Ун-ту, д. чл. АН УРСР, керівник Ін-ту Мовознавства АН УРСР (1937–41); праці з заг. мовознавства (серед ін. «Вступ до мовознавства», 1939) та про нову франц. літературу; переклади з санскриту; гол. редактор рос.-укр. словника (80 000 слів, 1948) в офіц.-русифікаторському дусі.

Калинович Федір (*1891), математик у Києві; автор праць «Елементи наближених обчислень», «Словника матем. термінології» (1926) й ін.

Калинове (V–19), с. м. т. Попаснянського р-ну Луганської обл. над р. Луганню.

Калиновський Григорій, один з перших укр. етнографів, автор праці «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии» (1776).

Калиновський (Kalinowski) Мартин (†1652), поль. гетьман польний (з 1646 р.), 1648 під Корсунем узятий козаками в полон; загинув у битві з укр. військом під Батогом на Поділлі.

Калинський Іван (1799–1866), свящ., помічник, а по смерті єп. Терашкевича адміністратор Холмської єпархії; не був висвячений на єп. через опір. рос. уряду; за спротив проти скасування унії 1866 р. вивезений до Вятки, де й помер.

Калинський Тимофій (пол. 1740-их рр. – після 1809), шляхтич з Правобережжя або Білоруси, вихованець Київської Академії; автор кількох, не опублікованих у цілості, іст.-юридичних записок, де він обстоював дворянські права не тільки для шляхетства, але й для козацтва. К. належать відомі малюнки українців різного стану в Історії Ріґельмава.

Калитва, ліва притока Дінця, довж. – 300 км; перетинає Сер. височину і Донецьку низовину.

Калитовська Марта (*1916), дочка Єроніма К., поетка на еміграції; зб. «Лірика» (1955), «Рими й нерими» (1959); переклади, статті.

Калитовський Єронім, псевд. Трохим Дріт (1866–1926), гал. адвокат і письм., співр. гумористичних часописів; поезії, оп. «Декани з гір», популярні книжечки.

Калитовський Омелян (1855–1924), педагог і осв. діяч, в 1900–07 рр. дир. укр. гімназії в Тернополі; автор шкільних підручників з географії й ін.; статті на іст. і пед, теми; співр. журн. «Зоря» (її ред. 1886), «Діла» та ін.

Калиш Олександер, в монашестві Анастасій (1875–1930), церк. і гром. діяч, василіянин, з 1920 р. протоігумен гал. провінції та настоятель усього Чину Василія В.; його заходами приєдналися до Чину закарп. василіяни. Писав на популярно-рел. та гром. теми.

Каліграф Володимир, укр. вчений жид. походження, проф. Київ., згодом Моск. Духовної Академії у 18 в., приятель Сковороди; послідовник філософи Ляйбніца (можливо лише через посередництво Хр. Вольфа).

Калійні солі, мінерали калію (К), які використовують перев. як штучне добриво. На Україні поширені сильвініт (руда сильвіну хлористого калію) і каїніт (подвійна сіль маґнію і калію) – обидва на Передкарпатті, та ґлявконіт. Докладніше див. Калійно-добривна промисловість.

Калійно-добривна промисловість

Калінінське (VI–13), кол. Калініндорф, с. над р, Інгульцем, р. ц. Херсонської обл.

Каліш (Kalisz), м. в Польщі

Калішевський Юхим, єп. УАПЦ, див. Юхим Калішевський.

Калішевський Яків (1856–1923), диригент хору при Софійському соборі (1898–1919), з 1919 керівник хорової капелі ім. М. Лисенка в Києві; автор церк. муз. творів.

Калка (тепер Кальчик, Калець), мала степ. р., правобічна притока р. Калміюс, що впадає до Озівського м.; довж. – 90 км, сточище – 1260 км². К. відома з битви 1223 р. (за ін. джерелами 1224), в якій укр. князів, що, підтримуючи половців, зайшли глибоко в степи, розбили монгольсько-тат. війська Джінґіс-Хана. Після цієї перемоги татари дійшли аж до Дніпра, але раптом повернулися за Волгу. Битва над К. була першою між українцями і татарами.

Калкан чорноморський (Rhombus maeoticus Pal.), пром. цінна риба з родини калканових, ряду камбулоподібних, до 1 м довж., бл. 10 кг ваги, поширена в Чорному м. Менші розміри має К. озівський (K. torosus Rathke). Середньорічні вилови обох видів бл. 8000 центнерів.

Каллаш Володимир (1866–1918), рос. етнограф і історик літератури; серед ін. праць «Из истории малорусской литературы 20 годов XIX в.», «Несколько догадок и соображений о «Слове о полку Игореве», «Палий и Мазепа в народной поэзии».

Калліпіди, за Геродотом, «греки-замішанці», гелленізовані скити, у 3–4 вв. жили в околицях Ольвії.

Каллістов Дмитро (*1904), рос. дослідник античної іст. Півд. України; автор праць: «Очерки по истории северного Причерноморья античной эпохи», 1949; «Северное Причерноморье в античную эпоху», 1952, укр. вид. 1953.

Калмики, монголомовна народність

Калмицька Автономна ССР

Калміюс, Кальміус, р., що перетинає Донецький кряж та Приозівську височину і низовину і впадає до Озівського м.; довж. 210 км, сточище – 5070 км². Несудноплавна, постачає питну і техн. воду для півд.-зах. Донбасу; на верхів’ях сполучена Донецько-Донбаським каналом з Дінцем.

Калмук Іван (*1891), гром.-політ. соц. діяч в ЗДА (з 1912) родом з Галичини; організатор «Гайдамаків» та Укр. Федерації Соц. Партії ЗДА; в останній виступав проти її сов. орієнтації; згодом діяч «Оборони України» і Укр. Вільної Громади в Америці.

Калнишевський Петро (1690–1803), останній кошовий отаман Війська Запор. Низового

Калужняцький Омелян (1845–1914), славіст і палеограф

Калуш (IV–5), м. на гал. Передкарпатті

Калюжний Микола (*1908), кінооператор; «Злива» (1929), «Кармалюк» (1939); заарештований 1940, дальша доля невідома.

Калюжний Наум (*1885), справжнє прізвище Шайтельман, журналіст жид. роду з Миргородщини; діяч групи боротьбістів, брав активну участь у творенні УССР, ред. боротьбістської газ. «Пролетарская Правда» в Харкові, згодом офіціозу КП(б)У «Селянська біднота» та ж. «Червоний Шлях». В 1921–26 рр. працював у Празі в посольстві УССР, згодом СССР і намовив чимало укр. студентів на виїзд до УССР, де багато з них згодом зліквідовано; заарештований і зник б. 1933 р.

Калюжниця болотяна, латач болотяний (Caltha palustris L.), довгорічна рослина з родини жовтцюватих; росте по болотах, коло берегів, на луках, отруйна. Листки К. б. вживають в нар. медицині від опечень та ран; молоді квітучі бруньки іноді використовують як гостру приправу до страв.

Калюс, лівобічна подільська притока Дністра; довж. – 65 км, сточище – 300 км².

Калюс (V–8), с. Новоушицького р-ну Хмельницької обл., на сх. Поділлі, при впадінні р. Калюса до Дністра; колись торг. м. та пристань над Дністром; вперше згадане в 13 в. як одне з міст Пониззя, що входило до складу гал. князівства.

Калинник Іван (1911–39), поет, на поч. 1930-их рр. належав до студії Пролітфронту, гостро критикований за «націоналізм»; зб. поезій: «Риси обличчя» (1931), «Струм» (1931), «Висока путь» (1932), «Поезії» (1933), «Майдан» (1934), «Гордість» (1936), «Дорога на схід» (1939), поема «Товариш Карий» (1934), «Східні новелі» (1934).

Кальвінізм, див. Реформація на Україні.

Кальки, слова й фрази, побудовані на зразок відповідних слів і фраз чужої мови

Кальнофойський Атанасій, київ. письм. 17 в.; його «Тератургіма» (1638) є спробою пов’язати тогочасне богословіє з старою традицією князівських часів, зокрема подає низку відомостей про новіші чудеса 16–17 вв. Вона була важливим джерелом латинської книги Й. Гербінія про київ. печери (1675). Про К. див. М. Глобенко «Тератургіма Атанасія Кальнофойського», 1956.

Кальокір, посол візант. царя Никифора Фоки до кн. Святослава, якому обіцяв після здобуття для себе візант. корони допомогти завойовувати Болгарію.

Кальос Лімен, Прекрасна Гавань, античний город, положений на території сучасного с. Чорноморського (кол. Ак-Мечеть) Кримської обл.; заснований у 4 в. до Хр. на півд. березі перекопської затоки як пристань Херсонесу, далі підлягав Крим. скитам та був знищений у 2 в. до Хр. Під час розкопів (1929) на його городищі були виявлені оборонні мури з вежею 3–4 вв. до Хр. і могильник того ж часу.

Кальченко Галина (*1926), скульптор, працює в Києві; «Подружки», «Після допиту», «Леся Українка» (1957) й ін.

Кальченко Никифор (*1906), сов. політ. діяч родом з Полтавщини; з 1946 мін. різних ресортів УССР, 1952 – заступник гол. ради мін.; з 1954 гол. ради мін. УССР, заступник гол. Ради Союзу і депутат Верховної Ради УССР; з 1938 чл. ЦК КП(б)У, з 1952 – її президії та чл. ЦК КПСС.

Кальчик, див. Калка.

Каманін Іван (1850–1921), архівіст-дослідник, довголітній співр. (з 1883 р.), а згодом дир. Київ Центр. Архіву, 1920–21 гол. Комісії ВУАН для вивчення історії зах.-руського і укр. права. К. досліджував укр. історію 17–18 вв., видав багато важливого актового матеріялу, зокрема з іст. Хмельниччини; автор цінних палеографічних студій староукр. письма («Палеографический Изборник» 1909), був постійним співр. «КСт.», «ЗНТШ» й ін.

Камара Жайме де Баррос (Jaime de Barros Camara) (*1894), браз. кардинал і архиєп. Ріо-де-Жанейро; з 1952 – перший ординарій для українців-католиків у Бразілії; прихильно наставлений до укр. справи.

Камбула річкова (Pleuronectes flesus Lin.), пром. риба з ряду камбулоподібних до 25 см довж., поширена в прибережній смузі Чорного і Озівського м., інколи запливає в прісні води (напр., Дністром до Бендер).

Камеліс (де) Йосиф (1641–1706), василіянин італ.-грец. походження; прокуратор ЧСВВ у Римі (1674–89), з 1690 р. єп. мукачівської єпархії, організатор шкільництва на Закарпатті;, видав «Катехизис для науки угроруським людям» (1698) та «Буквар язика словенська» (1699).

Каменецький Данило (1830–81), завідувач друкарні та вид. П. Куліша й «Основи» в Петербурзі; ініціятор популярних книжок для народу п. н. «метеликів», видав «Збірник укр. пісень з голосами».

Каменецький Юліян (*1892), педагог і пластовий діяч з Галичини, відомий з протиалькогольної акції (у т-ві «Відродження»); на еміграції організатор і гол. управи Укр. Музею в Чікаґо.

Каменський Степан, учень і пізніше проф. малярської школи Києво-Печерської Лаври, кін. 18 в. Розмалював гол. церкву Лаври в монументально-реалістичному стилі.

Каменський Федір (1838–1913), укр. скульптор-реаліст; закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1863); з 1871 працював у ЗДА, проф. різьби у Нью-Йорку.

Каменярі, див. Союз Укр. Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі».

«Каменярі», двотижневик, становий орган Вільної орг-ції укр. вчительства на Буковині, виходив у Чернівцях 1908–14 (ред. О. Іваницький і І. Карбулицький) і 1921–22 (ред. І. Данилович).

«Каменярі», місячник, орган Союзу Укр. Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі», виходив у Львові 1932–39; ред. І. Лучишин і П. Костюк.

Камерна музика, твори для невеликої кількости виконавців (2–10), спершу виконувалася в кімнатах (звідки назва), з 19 в. також у концертових залях. На. Україні початки К. м. поклав Д. Бортнянський (квінтет, 1787 р.), згодом М. Колачевський (тріо, квартет). З першої чверти 20 в. К. м. плекали В. Барвінський, В. Косенко, В. Костенко, Б. Лятошинський та ін. Сучасна укр. К. м. багата і різноманітна. З виконавців відомі: Квартет Укр. Респ. Філармонії, Квартет ім, Леонтовича, Квартет ім. Вільйома, Укр. Держ. Тріо та ін.

Камерон Чарльз (1740–1812), шотландський архітект, за його проектом побудовано палац гетьмана К. Розумовського в Ватурині (1799–1803), найкращий зразок клясицизму на Україні.

Камишеваха (V–19), с. м. т. Попаснянського р-ну Луганської обл.; зал. вузол, алябастровий зав.

Камишеваха (VI–16), с. м. т. над р. Конкою, р. ц. Запор. обл.

Камиш-Зоря (VI–17), с. м. т. Куйбишевського р-ну Запор. обл. на Приозівській височині; зал. вузол,

Камінна Бузька (III–5), кол. Камінка Струмилова, м. над гор. Бугом в Надбузькій котловині; р. ц. Львівської обл.; за Австрії й Польщі пов. м.; місц. харч. пром-сть; лісопильно-паркетний зав., зал. вузол. Заснована 1448 р.; сліди кол. укріплень; дерев’яна церква св. Миколи з 1667 р.

Камінка Струмилова, кол. назва м. Камінка Бузька.

Камінко-Струмилівське євангеліє 1411 р., зберігалося в Києві (звідси називане й Київ.); рукопис переписаний з півд.-слов. оригіналу з деякими рисами волинських говірок, описаний Г. Крижановським у праці «Рукописные евангелия киевских книгохранилищ» (1889), який подав і його мовну аналізу в ж. «Волынские Епархиальные Ведомости» (1886, ч. 17–18).

Камінне (V–20), с. м. т. Боково-Антрацитового р-ну Луганської обл.; 2 вугільні шахти.

Камінський Андрій (1873–1957), псевд. Підеша; свящ., педагог і публіцист з Галичини, в 1906–18 рр. в ЗДА, з 1921 в Юґославії. Брошура «Ун-т через підписку» (1902), роман із студентського життя «Восток і Запад» (1903), ряд популярних праць, виданих в ЗДА. В 1920 –30-их рр. К. наголошував ідеї слов’янофільства і потребу укр.-рос. співпраці проти поль. і нім. наступу на сх. («Галичина Піємонтом», «Синтеза українства і русофільства» й ін.; ст. в журн. «Земля і Воля»).

Камінський Антін (1862–1936), рос. кліматолог; праці з кліматології й гідрології Сх. Европи, в яких багато матеріялу про Україну; регіональні праці про клімат Криму, Вороніжчини.

Камінський Боніфатій (1873?–1919), гром.-політ. діяч у Харкові в 1890–1900-их рр.; один із засновників РУП.

Камінський Василь (*1899), історик, дослідник іст. робітництва та рев. рухів, автор праці «До іст. реформи 1861 р. на Поділлі» (1929); у 1930-их рр. репресований больш. владою.

Камінський Вячеслав (1869–1938), філолог, етнограф, дослідник укр. звичаєвого права, довголітній секретар Комісії для вивчення звичаєвого права України при ВУАН. проф. Київ. Художнього Ін-ту. Праці з діялектології, вивчення побуту та про звичаево-правні інститути, гол. Волині. Найважливіші: «Спроба кодифікації звичаєвого права на Україні» (1925), «Нариси звичаєвого права України» (1928) та ін. Помер в сов. тюрмі.

Камінський Йосип (1878–1945), закарп. гром. і політ. діяч, мадярофіл; співзасновник партії «Автономний Земледільський Союз», посол до чехо-словацького парляменту 1924–26; ст. на культ., госп. і політ. теми.

Камінський Петро (†1710?), церк. діяч і письм., василіянин; бл. 1685 написав розвідку про становище уніятської церкви, видану з рукопису В. Щуратом п. н. «В обороні Потієвої Унії» (1929), по 1706 р. ген. вікарій Мукачівської єпархії.

Камінський Ф., маляр-монументаліст на переломі 17–18 в., розписав разом із В. Романовичем Троїцьку церкву Лаври і Борисоглібську церкву на Подолі, знищені в 19 в.

Камінський Федір (1845–91), учитель гімназії в Лубнях, аматор-археолог та етнограф, співр. «Киев. Старины», перший виявив палеолітичну стоянку на Україні (Гонці, 1873) та розкопував праіст. могили в околицях м. Лубень.

Камінь-Коширський (II–5), м. на зах. Поліссі над р. Цир, притокою Прип’яті, р. ц. Волинської обл.; деревообробна пром-сть.

Кампеигавзен (Campenhausen) Бальтазар (1746–1808), секретар кн. Потьомкіна, нім. роду, автор твору “Bemerkungen uber Russland...” (1807, англ. переклад 1808) з описом України й іст. згігюр. козаків.

Кампінська культура, пізня мезолітична чи радше рання неолітична культура на Україні, в сточищах Десни, Дінця, дол. Дніпра, на зах. Волині й на Дністрі (назва від місцевости Campigny у Франції) з першими печатками примітивно-мотичного хліборобства й ганчарства та овальними сокирами з грубих крем’яних уламків (див. також ЕУ І, стор. 375–76).

Камула (IV–5), найвища точка Подільської височини (473 м), положена в зах. частині Гологорів.

Камчатська область, частина Далекого Сходу

Кам’яна доба, найстарша археологічна доба від появи перших кам’яних знарядь до користування металом. Ділиться на старішу К. д. – палеоліт, сер. – мезоліт і молодшу – неоліт. Час тривання на Україні 200 000–1.800 до Хр. (див. Археологія).

Кам’яна Могила, б. с. Терпіння, Мелітопільського р-ну Запор, обл. Під нею є кілька печер з унікальними на Україні настінними рисунками тварин та схематичними знаками з часів пізнього палеоліту та мезоліту. К. М. досліджували: О. Бадер (1940-і рр.) і М. Рудинський (1950-і рр.).

Кам’яна сіль, див. Соляна промисловість.

Кам’янець, Каменець, Камінець, староруський город, положений десь на зах. від р. Случ; уперше згадується 1196 як укріплення на києво-волинському пограниччі; 1240 зруйнований татарами.

Кам’янець (І–4), кол. Кам’янець Литовський, с. м. т. над р. Лісною на сх. Підляшші, р. ц. Берестейської обл. БССР. К. заснований під кін. 13 в. волинським кн. Володимиром Васильковичем; до поч. 14 в. входив до Волинського кн., згодом до Литви; в пол. 17 в. підупав. З кол. укріплень залишилася п’ятиповерхова «Біла Вежа» (див. ЕУ І, мал. 528). К. і околиці лежать на укр. нац. території і на підставі Берестейського миру належали до України.

Канівець (рев. ім’я Кавун) Петро (†1919), діяч РУП, потім «Спілки» та УСДРП.

Канівська (VII–19), станиця в півн.-зах. частині Кубані над р. Чельбас; р. ц. Краснодарського краю РСФСР.

Канівський біогеографічний заповідник (Середньодніпровський), найбільший заповідник в зоні лісостепу України, положений на правому високому березі Дніпра в р-ні Канівських гір; площа 1300 га. Буково-грабові ліси, на піщаних терасах соснові бори, цілинна зілляста рослинність, типова для лісостепу; багата фавна, м. ін. вовк, кабан, видра, борсук, куниця, бобер. Поруч К. б. з. – Могила Т. Шевченка.

Канівські гори, сх. берег Придніпровської височини до 245 м вис., простягається на довж. 70 км від Трахтемирова до гирла р. Росі і стрімко спадає до Дніпра (до 160 м); від решти Придніпровської височини К. г. виразно відділені. Вони збудовані з тріясових, крейдових і третинних шарів, дисльокованих Дніпровським льодовиком, порізані численними ярами і заліснені. На території К. г. лежить Канівський біогеографічний заповідник і Могила Тараса Шевченка.

Канон, основні церк.-рел. приписи (див. Канонічне право). Також назва богословних піснопінь сх. церкви, що входять у склад ранньої служби й оспівують одну особу або подію. К. діляться на пісні (звич. на 8–9 пісень), а пісні на ірмоси та стихи.

Канонізація, в Сх. і Зах. Церквах офіц. прославлення як святого померлого подвижника, в наслідок чого ім’я канонізованої особи вноситься до списку святих.

Канонік (з грец. – канон, правило), також, крилошанин або капітуляр, вищий титул свящ. в єпархії, найчастіше чл. єпископської капітули; є дійсні К. (при єпископській резиденції) і почесні, що мають тільки титул, ;але без прав і обов’язків. В Укр. Кат. Церкві титул К. прийнято на поч. 19 в. від Зах. Церкви. В Правос. Церкві титул К. невідомий.

Канонічне право, цілість церк. законів

Канора, с. Воловецького р-ну Закарп. обл., в якому 1833 викопано скарб золотих і бронзових прикрас та бойових сокир, що вказує на існування торг. шляху в пол. 2 тисячоліття до Хр. з Закарпаття через Бескидський провал у Галичину.

Кант, пісня рел. змісту, пізніше також жанр домашньої, побутової пісні (любовно-ліричної, жартівливої, привітальної, панегіричної й ін.), поширеної на Україні в 17–18 вв., звідки К. перейшов до Росії; будова К. проста, часті паралельні ходи в двох вищих голосах. К. виконували спудеї Київ. Могилянської Академії, лірники й ін. В новіші часи К. відомі в обробці М. Леонтовича, О. Кошиця, М. Гайворонського й ін.

Кантакузен Микола (1763–1841), кн., рос. ген. з волоських вельмож, що вели свій рід від візант. цісарів; 1806 – наказний отаман. Бузького коз. війська, на чолі якого брав участь в рос.-тур. війні (1806–08).

Кантата, вокально-інструментальний твір .

Кантемирівка (IV–20), С. на півд. Вороніжчині; р. ц. Воронізької обл. РСФСР; 1926 р. українці в р-ні становили 93% населення.

Кантеміри, молд. княжий рід тат. походження

Кантіянство, на Україні

Канторович Соломон (1892–1938), діяч (з 1919) сов. охорони здоров’я на Україні, з 1929 р. – нарком охорони здоров’я УССР; у 1937 р. заступник наркома охорони здоров’я СССР у Москві; в цьому ж році загинув у в’язниці НКВД.

Кавуков Джам-Булат (1875–1919), полк.-пілот УГА, татарин з походження; після трагічної смерти полк. Губера командир Літунського полку УГА; згинув у літунській катастрофі б. Озірної.

Канупер, канупір (Chrysamthemum balsamita L.), довгорічна рослина з родини кошичкоцвітих; на Україні культивують як декоративну рослину, трапляється і в здичавілому стані; в нар. медицині листки К. використовують на лікування ран, наривів; має інсектисидні властивості.

Канцелярист, службовець канцелярії; в укр, коз. державі урядовців Ген. Військ. Канцелярії (або полкової) називали військ. К. їх призначали з-поміж коз. аристократії, звич. з абсольвентів Київ. Академії. Пізніше вони займали вищі полкові або й ген. пости. Старший К., урядовець Ген. Військ. Канцелярії, був першою особою по Ген. писареві.

Канцлер, начальник канцелярії у В. Князівстві Лит., до компетенцій якого належало оформлення більшости актів внутр. і зовн. характеру; йому підлягали справи закордонної політики. Заступником К. був підканцлер. Аналогічний уряд К. існував у Польщі.

Канюк Сергій (*1879), бук. гром. і пед. діяч, інспектор нар. шкіл, лідер лівого крила СДП Буковини, видавець тижневиків «Громада» (1921) і «Народ» (1923) у Чернівцях; з другої пол. 20-их рр. в УССР; з 1930-их рр. доля невідома. Оп., ст. на пед. і політ. теми.

Канюка Сергій (1889–1959), педагог-україніст на Київщині; шкільні підручники, посібники, праці з методики укр. мови.

Каня, див. Мишоїд.

Каолін, біла або світлозабарвлена глина

Капара Семен (*1896), оперовий співак, ліричний тенор, соліст Одеської опери в 1930-их рр.; Фавст, Ленський («Євгеній Онеґін»), Альмавіва («Севільський цирульник»).

Капатський Кость (*1898), актор і режисер; 1922 в театрі ім. Заньковецької, з 1930 гол. режисер 2 пересувного театру Харківщини, обл. Дніпропетровського, тепер обл. Черкаського.

Капеля, назва хорового («а капелля»), інструментально-вокального або інструментального ансамблю. На Україні існували численні К. в 18 і. першій пол. 19 в. при дворах вельмож і поміщиків (див. Кріпацькі капелі); в новіші часи К. називають хори (Укр. Респ. К., Держ. Укр. Мандрівна К. – ДУМКА) і ансамблі бандуристів (Укр. К. Бандуристів ім. Т. Шевченка, Держ. К. Бандуристів УРСР та ін.).

Капеля Бандуристів ім. Леонтовича, концертувала в 1940-их рр. в Зах. Німеччині, в її складі було 18 бандуристів; мист. керівник Г. Назаренко.

Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка, див. Українська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка.

Капельгородський Пилип (*1882), письм. родом з Полтавщини, з поч. 1900-их рр. жив на Кубані, де написав кн. «Українці на Кубані» (1907); літ. діяльність почав 1902, друкувався в «ЛНВ», «Раді» й ін.; після революції 1917 повернувся до Полтави, де працював як публіцист; за «єжовщини» заарештований, дальша доля невідома. Зб. поезій «Відгуки життя» (1908), п’єса для дітей «Чарівна сопілка» (1922), роман «Шургай» та ін.

Капинос, також Купинос Войтіх (†бл. 1610), львівський будівничий кін. 16 в., спільник і тесть майстра П. Римлянина; будував Успенську церкву у Львові (з 1597 р.).

Капіталізм на Україні

Капіталовкладення

Капітан Леонід (*1917), графік, працює в Києві; ілюстрації до «Основи суспільности» І. Франка (1955), «Мати» А. Головка (1957) й ін.

Капітула (з латинської capitulum – глава, розділ), в Кат. Церкві колеґія духовенства

Капітула Дмитро (1873–1953), гром. діяч в ЗДА, куди приїхав 1888, родом з Лемківщини; гол. Укр. Нар. Союзу (1908–17), згодом його контрольної комісії (1933–53).

Капкан Юрій (*1875), підполк. рос. армії, автор «Правильника кулеметної. служби», з весни 1917 р. полк укр. армії; командир 1 Коз. піхотного полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, пізніше 1 Сердюцької дивізії, в кінці 1917 р. короткий час командуючий укр. збройними силами на протибольш. фронті, 1919 інспектор піхоти.

Каплан Лев (*1899), графік, працює в Києві; ілюстратор «Червоного Перця» (1920–30-их рр.), пропаґандивні плякати і серії рисунків.

Каплиця Боїмів, мавзолей купецької родини Боїмів у Львові, збудована 1607–17, правдоподібно архітектом Г. Шольцом, різьби І. Пфістера і місц. майстрів; різьба фасаду скомпонована за принципом укр. іконостасу; К. Б. одна з кращих пізньоренесансових архітектурних пам’яток Львова.

Каплонський (Каплунський) Герасим, полк. чигиринський, посол від гетьмана І. Виговського до поль. короля Яна Казіміра з гадяцькими пактами 1658.

Капніст Василь (бл. 1756–1823), видатний поет і гром.-політ. діяч

Капністи, укр. шляхетський рід грец. походження

Капралов Євген (*1891), кіноактор, відомий з фільмів ВУФКУ «Укразія» («7+2»), «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило» й ін.; з 1930-их рр. на рос. сцені.

Каптаренко-Черноусова Ольга (*1899), геолог з Києва; праці про крейду, палеоген і юру Дніпровсько-донецької западини, неоген Причорномор’я та ін.

Капуста городня (Brassica oleracea L.)

Капуста Лаврін, один з найближчих співробітників Б. Хмельницького; чигиринський отаман (1653), гетьманський господар; виконував важливі дипломатичні доручення (посольство до Москви восени 1653, до Туреччини 1657).

Капуста Микола (*1883), кооп. і гром. діяч, сотн. Укр. Гал. Армії, в 1929–44 чл. дир. Ревізійного Союзу укр. кооператив у Львові й начальник його Ревізійного відділу; тепер у Франції.

Капустянський Іван (*1894), літературознавець, доц. Полтавського Ін-ту Нар. Освіти (1921–25), пізніше співр. Ін-ту ім. Шевченка в Харкові, співред. (разом з М. Плевако) повної зб. творів Л. Глібова; ст. на поточні літ. теми, з теорії літератури; «Соц. пісня на укр. ґрунті» (1924). 1934 р. засланий, дальша доля невідома.

Капустянський Микола (*1879), військ. і політ. діяч

Капуцини, кат. чернечий чин, заснований 1525 в Італії з суворим францісканським уставом; у 18 в. були в багатьох місцях на Правобережжі, гол. на Волині.

Капущак Іван (1807–68), сел. діяч, дяк з Ляхівців к. Богородчан, посол до австр. парламенту 1848–49, виступав в обороні селян перед дідичами та проти індемнізації.

Карабелеш Андрій (*1906), учитель гімназії, закарп. поет-лірик; спочатку писав рос. мовою, тепер також: укр. З6. поезій: «Избранные стихотворенія» (1928), «В лучах рассвета» (1932); нині живе на Пряшівщині.

Карабіневич Аполінарія (*1896), псевд. Л. Барвінок, дружина Опанаса К., акторка різностороннього амплюа; з 1920 р. на сцені в гал. театрах під керівництвом Опанаса К.; з 1949 р. в ЗДА.

Карабіневич Миколай, єп. УАПЦ, див. Миколай Карабіневич.

Карабіневич Опанас (1892–1941), драматичний актор, керівник мандрівного гал. театру (1924–39), обл. Львівського театру (1939–41); розстріляний большевиками.

Караваєв Володимир (1811–92), видатний хірург, з 1841 проф. Київського Ун-ту, один з засновників його мед. фак., засновник хірургічної офталмології на Україні й хірургічної школи в Києві; автор численних наук. праць і підручників.

Караваїв Володимир (1864–1939), зоолог, мандрівник по тропіках; з 1919 працював у Зоол. Музеї УАН, деякий час його дир.; досліди над мурашками.

Каравелов Любен (1837–79), болг. політ. діяч, письм., публіцист і фолкльорист; перекладав твори Т. Шевченка і М. Вовчка. На творчість К. значно вплинули Шевченко, М. Вовчок і Квітка-Основ’яненко; деякі з пісень К. переклав на укр. мову І. Франко.

Караганда, обл. м. в центр, частині Казахстану, постало після революції; осередок вугільного басейну; 398 000 меш. Частину населення К. і вугільного басейну становлять українці.

Карагодеваш (Карагодеуашх), велика могила б. станиці Кримської на Кубанщині; найбагатша донині могила одного із синдо-меотських царів 4 в. до Хр.: кам’яна гробниця, у ній, в коридорі, поховання жінки з коштовними золотими прикрасами та рештки воза, запряженого кіньми; в гол. коморі, з фресками на стінах, багате поховання воїна із скитською зброєю, б. нього багато срібного та бронзового посуду.

Караґи Яйла, вапняковий масив в сх.. частині Кримських гір; вис. – до 1259 м.

Кара-Даг (IX–16), вулканічний масив в сх. частині Кримських гір до 574 м висоти.

Карадагська Біологічна Станція АН УРСР, збудована в 1907–14 рр., веде досліди фльори й фавни Чорного м. в околицях гори Кара-Дага в Криму. К. Б. С. має музей і видає «Труди» (в 1917–57 рр. – 14 випусків).

Караджіч Вук Стефановіч (1787–1864), видатний серб. мовознавець і етнограф

Каразин Василь (1773–1842), гром. діяч і економіст 

Караїми (караїти, караї), невелика рел.-етнічна група

Караїмович Ілля (Ілляш) (†1648), коз. старшина поль. орієнтації, наказний гетьман козаків, що діяли на Сіверщині під час війни з Москвою (1634), полк. переяславський (1637), військ. осаул (1646), брав участь у переговорах коз. лідерів з Володиславом IV у Варшаві 1646. Забитий козаками б. Кам’яного Затону на поч. повстання Б. Хмельницького.

Каракас (Caracas), столиця Венесуелі; 1950 р. 488 000 меш., у тому ч. бл. 1000 українців.

Карамзін Микола (1766–1826), рос. визначний історик і письм. Гол. твір – «История Государства Российского» (у 12 тт., доведена до 1611 р.), написаний у самодерж. дусі; історію Київ. Руси К, стоячи на позиціях неділимої Росії, трактує як інтегральну частину історії Росії; у використанні архівних матеріялів К. допомагав м. ін. М. Бантиш-Каменський.

Карандеєв Константан (*1907), електротехнік, завідуючий відділом Ін-ту Машинознавства і Автоматики АН УССР, проф. Львівського Політехн. Ін-ту, чл.-кор. Ан УРСР; спеціяльність електричні вимірювання.

Каранович Осип (1858–1934), суддя з Галичини, в 1911–18 рр. радник найвищого адміністративного Суду у Відні.

Каранович-Гординська Дарія (*1908), дочка Ярослава Г., учениця В. Барвінського у Львові, Є. Штаєрмана і Є. Зауера у Відні, де закінчила Муз. Академію; концертує в Европі й Америці, ширячи твори сучасних укр. композиторів; з 1953 р. працює як педагог в Укр. Муз. Ін-ті в ЗДА.

Карасубазар, кол. назва м. Білогорського в Криму.

Карась (Carassius), прісноводна пром. риба з родини коропових, довж. тіла до 50 см, вага до 2 кг (найчастіше виловлюється 0,2–0,5 кг), поширений гол. в стоячих водах і ставках. На Україні два види: К. золотий (C. carassius L.) і К. сріблястий (C. auratus gibelio Bloch).

Карась Йосип (*1918), маляр-пейзажист, працює в Харкові; «Сінокіс» (1950), «Під осінь» (1954), «Яблуні», «Хліб» (1957), «У прифронтовому лісі» (1958) й ін.

Карась Кирило (1887–1920), майор УГА, старого коз. роду; 1918 учасник листопадових боїв у Львові; командир гарматного дивізіону, опісля 10 гарматного полку УГА; загинув під Проскуровом.

Каратницький Модест (1858–1940), суддя, гол. Т-ва укр. правників, през. Зем. Банку Гіпотечного у Львові; гол. укр. крайового Т-ва охорони дітей і опіки над молоддю, опікун «Пласту».

Карачаївсько-Черкеська Автономна Область, автономна область Ставропільського краю РСФСР, положена в його півд. частині в горах Кавказу та їх підгір’ї, 14 100 км², 277 000 населення, в тому ч. 65000 міськ. (1959); гол. м. Черкеськ. До війни основним населенням були карсгчаївііі (1/3 всього населення) і черкеси (1/5) та українці і росіяни (разом бл. 40%), які заселювали півн., рівнинну частину краю. В 1944–56 рр., себто на час виселення карачаївців, К.-Ч. А. О. носила назву Ч. А. О.

Карачаївці, тюркський, мохаммеданський народ кипчакської мовної вітки, що живе в горах Кавказу у верхів’ях р. Кубані, на півд. від укр. мішаної етногр. території; 75000 (1939). 1944–45 большевики виселили, а частково винищили К., а Карачаївську Автономну Обл. зліквідували. 1957 частина К. повернулася до наново організованої Карачаївсько-Черкеської Автономної Обл.

Карачківський Михайло (*1899), історик, дослідник соц.-екон. історії Правобережжя; праці про київ. цехові архіви, про опис Поділля з 1819 р. В. Рудницького та ін.

Карбованець, укр. назва рос. рубля.

Карбулицький Володимир (1882–1908), бук. богослов і письм.; ліричні поезії й новелі («Звізда», «Скрипка» й ін.).

Карбулицький Ілярій (*1880), бук. пед. і гром. діяч, публіцист, співред. учительських ж. «Промінь» (1904–07) і «Каменярі» (1908–14), ред. «Крейцарової Бібліотеки» (1902–08); «Розвій нар. шкільництва на Буковині» (1907), драма «Зрадник» (1916) та ін. Був на засланні 1944–56 рр.

Каргальський Сергій (*1888), режисер Харківської опери в 1925–37 рр.; постави укр. опер. «Тарас Бульба», «Купало» і українізованих «Русалка» (О. Даргомизького), «Князь Ігор» (О. Бородіна). Загинув під час «єжовщини».

Каргер Михайло (*1903), рос. археолог, дослідник княжого Києва. Гол. праці: «Археологические исследования древнего Києва 1938–47» (1950), «Древний Киев» (1 т., 1958) та ін.

Кардинал, найвищий після папи (ним номінований) достойник Кат. Церкви; Кардинальська колегія є дорадчим і допоміжним органом папи в управлінні Церквою (число К. нині – 70). К. керують окремими (12) відділами церк. управління (одним з них є Конґреґація для Східньої Церкви) і обирають папу. З українців К. були: митр. київський Ісидор 15 в., львівські митр. М. Левицький і С. Сембратович.

Карикатура

Каришева Оксана (*1883), видатний лікар-венеролог; з 1911 р. викладач Харківського Ін-ту вдосконалення лікарів, згодом у Київському Мед. Ін-ті, з 1949 р. – його проф. З її ініціятиви були утворені Укр. шкіряно-венерологічний ін-т та Київське шкіряно-венерологічне наук. т-во; має понад 80 наук. праць.

Карл Х Ґустав, король Швеції (1654–60), союзник гетьмана Б. Хмельницького в боротьбі з Польщею; 1655–56, здобувши майже всю Польщу, хотів стати поль. королем і зазіхав на Зах. Укр. Землі, але після неуспіхів погодився на розділ Польщі між Швецією, Україною та Семигородом, чого особливо домагалася укр. сторона; 6.10.1657 іменем швед. короля укладено в Корсуні союзний швед.-укр. договір, звернений проти Польщі.

Карл XII (1682–1718), король Швеції (з 1697)

Карла Маркса імени (V–16), кол. Катерининське, с. м. т. Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл., положене над р. Самарою.

Карлаш (Карлашів) Микола (1885–1930), співак-бас; партії в театрі Садовського: Зевс («Енеїда»), Карась («Запорожець за Дунаєм») й ін., співав у Капелі О. Кошиця; помер у ЗДА.

Карлівка (IV–16), м. на Придніпровській низовині, над р. Орчик, р. ц. Полтавської обл.; харч. пром-сть, машинобудів. зав. для устаткування харч. пром-сти, зокрема цукрової.

Кармалюк (Кармелюк) Устим (1787–1835), повстанець

Карманський Петро (1878–1956), поет родом з Галичини

Кармеліти, латинський аскетичний чернечий чин, заснований 1156 в Палестині; бл. 1240 перенесений до Европи, де став жебручим чином. На Україні в 17–18 вв, монастирі К. були в багатьох містах, м. ін. у Бердичеві, Барі, Кам’янці, Дрогобичі, Перемишлі й ін. К. мали в першій пол. 17 в. деякий вплив на василіянське чернецтво (реформи митр. В. Рутського).

Кармелюк-Каменський Костянтин (1858–1932), актор, режисер і організатор укр. театральної трупи, з якою з 1904 об’їздив Кавказ, Туркестан, Сибір та Далекий Схід; з 1916 Гастролював в Японії; в 1920-их рр. у Манджурії й Шанхаї.

Кармінський Марко (*1930), композитор з Харкова; опера «Буковинці» (1955), «Укр. сюїта» для оркестри, увертюра, тріо, хорові твори, пісні.

Карнаухівка (V–15), с м. т. Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл.

Карне військове право

Карне право, також кримінальне право

Карний процес, також карно-процесуальне право або формальне карне право

Карновичі, старшинський рід на Стародубщині 17–18 вв. Степан К. (1707–88), ген.-майор гольштайнської служби, який одержав від царя Петра III, герцога Гольштайнії, графський титул, був полк. стародубським (1762–63). Степан К. (1746 – після 1787), вихованець Петербурзької Академії Мистецтв, маляр і ґравер.

Карновський Михайло, видатний укр. ґравер на міді кін. 17– поч. 18 в.

Карно-процесуальний Кодекс УССР, див. «Кримінально-процесуальний кодекс УСРР».

Каровець Макарій Михайло (1873–1944), укр.-кат. церк. діяч в Галичині і на Наддніпрянщині, василіянин, капелян Укр. Січ. Стрільців і письм.; 4-томова «Велика реформа ЧСВВ» (1932–38), численні ст. в пресі на теми іст., суспільні, рел. та ін.

Карпати, складчасті, молоді гори з середньогірським краєвидом

«Карпатія», т-во взаємних забезпечень на життя й. ренти у Львові; діяло в 1911–39 рр. Основний капітал 220 000 злотих, на забезпечувальному фонді понад 1 млн (1939 р.), дир. – Б. Янів, з 1930 р. І. Ґижа, заступник дир. Л. Макарушка.

«Карпаторусскій Голосъ», русофільська газ. на Закарпатті 1931–44; короткий час виходила як щоденник; видавець С. Фенцик.

«Карпатська Правда», орган закарп. орг-ції Ком. Партії Чехо-Словаччини, виходив з перервами в Мукачеві в 1920–38 рр., до 1923 п. н. «Правда»; редагувалася спочатку рос. язичіем, з 1925 укр. мовою за ред. І. Мондока, П. Бойчука, О. Борканюка. З 1944 відновлена п. н. «Закарпатська Правда».

Карпатська Січ, також Організація Народної Оборони К. С.

Карпатська Україна, назва автономної карпато-укр. держави в рамках Чехо-Словаччини в 1938–39 рр., офіц. вживана поряд попередньої «Підкарп. Русь», і єдина назва самостійної карпато-укр. республіки, прийнята конституційним законом ч. 1 сойму К. У. (15.3.1939). Назву К. У. неофіц. вживано і до 1938 р. на означення Закарпаття.

Карпатське загір’я, інколи вживана назва на означення Потиської низовини.

Карпатське підгір’я, інколи вживана назва для Передкарпаття.

Карпатський Кость (1880–1923), актор в трупах О. Суслова, Д. Гайдамаки, М. Ярошенка та в 1 пересувному Харківському театрі на ролях простаків.

Карпатський Лещетарський Клюб (КЛК), спортове т-во, засноване у Львові 1924 для плекання лещетарського спорту; крім лещетарської – секції плавання, спортових ігор і ін. Мало свої філії в Галичині; перший гол. З. Русин, згодом В. Паньків. Ліквідований 1939 большевиками, відновив свою діяльність 1941, а згодом на еміграції в Мюнхені (1945), Нью-Йорку (1955) і Торонто.

«Карпатський Союз», земляцьке гром.-політ. т-во емігрантів із Закарпаття

«Карпать», осв.-рел. тижневик, орган епархіяльного управління і Т-ва св. Василія В., виходив в Ужгороді 1873–86 за ред. М. Гомичкова; видавався в рос. дусі рос.-укр. язичієм; з 1882 більшість ст. угор. мовою.

Карпека Володимир (*1877), правник-цивіліст і фінансист, проф. Київ. Ун-ту (1917), згодом Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва співр. ВУАН. Засланий 1937 р.

Карпеко Олександер (*1891), педагог, проф. Ін-ту Нар. Освіти в Ніжені (деякий час його ректор) і в Києві, замісник завідателя Агітпрому ЦК КП(б)У (1930), заступник нар. комісара освіти УССР (1932–33), гол. Всеукр. Радіокомітету; 1934 р. заарештований. Дальша доля невідома.

Карпенки Г. та С., брати, актори і автори відомого водевіля старого романтичного стилю «Сватання на вечерницях»; лишили по собі зб. водевілів (1860).

Карпенко Георгій, сучасний механік, проф., дир. Ін-ту Машинознавства та Автоматики АН УРСР; спеціяльність – механіка матеріялів; «Вплив активних рідких середовищ на витривалість сталі» (1955).

Карпенко Єлисей, актор театру 1920-их рр. на ролях коміків і простаків; драматург (символічні п’єси), наслідувач Метерлінка.

Карпенко Олександер. (*1896), аґроном родом з Полтавщини; в 1930-их рр. дир. Київ. Ін-ту механізації й електрифікації сіль. госп-ва, з 1940-их рр. у Москві; чл. Всесоюзної Академії с.-г. наук і. керівник її відділу с.-г. машин; автор понад 120 праць.

Карпенко Петро (1868–1934), актор школи Кропивницького, на сцені театру Садовського; ролі молодих парубків і простаків.

Карпенко Сергій (1895–1959), драматичний актор на ролях простаків; на сцені периферійних театрів з 1920 р., згодом в Одеському Театрі Радянської Армії, Дніпропетровському ім. Шевченка і з 1948 в Житомирському обл.

Карпенко-Карий Іван, псевд. І. Тобілевича (1845–1907)

Карпенко-Криниця Петро (*1917), поет, родом з Чернігівщини; зб. поезій: «Гримлять дороги» (1942), «Полум’яна земля» (1947), «Підняті вітрила» (1950), «Солдати мого легіону» (1951), «Поеми» (1954), «Повернення друга» (1958). Тепер на еміграції в ЗДА.

Карпеченко Г. (†1942?), ботанік-генетик; в 1930-их рр. проф. Ленінградського ун-ту; праці з генетики рослин; заарештований 1941, помер на засланні.

Карпи, ранньоіст. дацьке (Шараневич, Грушевський, Браун, І. Нестор) або слов. (Шафарик, Забелін, Богуславський, Нідерле) плем’я, що в останніх вв. до Хр. жило в Карпатах над гор. Прутом та Дністром. У 2 в. до Хр. перейшло над дол. Дунай, де воювало а римлянами; в кін. З в. переможені остаточно, К. були переселені у півд. Панонію.

Карпинець Іван, сучасний історик, дослідник історії Галичини 18–19 вв.; розвідка «Гал. залізні гути та їх продукція в рр. 1772–1848» (ЗНТШ, т. 154, 1937) й ін.

Карпинський Олександер (1869–1929), гром.-політ. діяч родом з Підляшшя; за царських часів суддя в Чернігові, на поч. 1918 р. товариш мін. внутр. справ у кабінеті Винниченка, за гетьманату чл. ради мін-ва закордонних справ; по війні адвокат у Рівному на Волині, в 1922–28 рр. чл. поль. сенату і гол. укр. сенаторського клюбу у Варшаві.

Карпіні Пляно (Carpini de Plano) Джованні (бл. 1182–1252), францісканець, італ. подорожник, 1245 посланий папою Інокентієм IV до Монголії; під час свого дворазового переїзду через Україну (1245, 1246) дістав допомогу від кн. Данила і Василька Романовичів і посередничав у зв’язках між ними і папою. Склав опис своєї подорожі «Lber Tartarorum» й ін., де подав цінні відомості й про тодішню Україну.

Карпінський Олександер (1847–1936), визначний рос. геолог, президент Рос. Академії Наук; дослідник тектоніки і палеографії Сх. Европи, а в її межах й України; праці про корисні копалини Донбасу й Харківщини.

Карпов Геннадій (1839–90), рос. історик

Карпович В., псевд. львівського археолога Богдана Януша.

Карпович Леонтій (†1620), архимандрит Віденського правос. монастиря св. Духа; обраний на єп. Володимирського, помер перед висвяченням. Активний захисник православія, видатний проповідник і полеміст.

Карпяк Володимир (*1909), актор, оперетковий тенор, на сцені з 1934 р. в гал. театрах ім. Тобілевича, Котляревського, Лесі Українки і оперному у Львові; на еміграції в ЗДА, в ансамблі львівських акторів.

Карст, Карстові явища (

Карський Євфимій (1861–1931), білор. мовознавець

Картвелішвілі Лаврентій, больш. діяч на Україні в 1917–20 рр., грузинського роду, чекіст; у травні 1918 співзасновник підпільної Ком. Роб. Партії України, в 1919–20 командував однією з укр. дивізій червоної армії; в 1920-их рр. чл. ВУЦВК та ЦК КП(б)У; в 1930–31 – чл. Політбюра КП(б)У і другий секретар ЦК. КП(б)У; зник під час чисток 1933–34.

Картографія.

Картопля (Solanum tuberosum L.)

Кархут Василь (*1905), лікар, пластовий діяч і письм.; перший організатор ремісничого Пласту, ред. ж. «Вогні»; оп. для молоді з життя тварин – «Гомін з-поза нас» (1933), «Цупке життя» (1940), «Пшеничні нетрі» (1942) і повість «Полум’яний вихор» (1941).

Кархут Спиридон (1869–1931), укр. кат. свящ., педагог і гром. діяч, клясичний філолог і проф. Укр. Ун-ту і Гр.-Кат. Духовної Семінарії та Богословської Академії у Львові, чл. Нац. Ради ЗУНР; «Граматика укр. ц.-слов. мови» (1927), «Нове видання Служебника».

Касименко Олександер, сучасний сов. історик, д. чл. АН УРСР: дир. Інституту Історії, ред. його «Наук. Записок», ред. зб., присвячених «возз’єднанню» України з Росією й ін., автор монографії «Рос.-укр. взаємовідносини 1648 – поч. 1651 рр.» (1955) і програмових ст. про завдання іст. науки в УРСР.

Касиненко Микола (бл. 1843–1907), актор-резонер в трупах Кропивницького і Старицького, в 1890-их рр. короткий час керівник гал. театру «Руської Бесіди»; автор театральних споминів «Сочиненія», т. І (1898).

Касіян Василь (*1896), графік родом з Галичини

Касіянович Андрій, львівський ювелір першої пол. 17 в.; срібний хрест з фігурною різьбою (1638) в Успенській церкві у Львові.

Касоги, літописна назва черкесів, яких сусідні осетини і нині звуть «косогами». Тмутороканський кн. Мстислав Хоробрий воював з касогами, розбив їх і підкорив тмутороканському князівству.

Касперович Микола (*1885), маляр і реставратор творів старого мистецтва; провадив реставраційні роботи в музеях Чернігова, з 1924 дир. реставраційної майстерні Всеукр. Музейного Городка в Києві; 1934 заарештований, дальша доля невідома.

Касяненко Григорій (*1891), авіятор-конструктор в УОСР; зник під час чисток укр. інтелігенції в сер. 1930-их рр.; в добу визвольних змагань чл. Центр. Ради і Крайового Комітету для охорони революції.

Касяненко Євген (*1889), брат Григорія, ком. діяч і ред.; чл. Центр. Ради від УСДРП, від якої перейшов 1918 з групою Нероновича до КП(б)У; ред. різних больш. вид., а з 1925 офіціозу «Вісті ВУЦВК»; переклади з нім. мови. Зник під час чисток укр. комуністів в 1930-их рр.

Каськів Теодосій (*1878), учитель, один із піонерів укр. культ. життя в ЗДА (з 1903 р.), родом з Галичини; довголітній дириґент хору «Боян» в Ньюарку, гол. Дяковчительського Т-ва в Америці і ред. «Рідної Школи».

Касьяненко Володимир (*1901), зоолог-морфолог, д. чл. АН УРСР і дир. Ін-ту Зоології; праці з порівняльної морфології, зокрема присвячені аналізі кістково-м’язової системи свійських ссавців; чл. ред. колеґії «Фавни України».

Касьянов Олександер, (*1910?), архітект, дир. Ін-ту Містобудівництва Академії Будівництва і Архітектури УРСР та її чл.-кор., гол. ред. ж. «Будівництво і Архітектура» (з 1958); плянував. забудову Запорізької ГЕС і відбудову Харкова (площа ім. Дзержинського); праця «Про містобудівництво України» (1954).

Катакомбова культура, культура бронзової доби у степовій Україні (2000–1250 до Хр.)

Катамай Богдан (*1911), гром. діяч і журналіст у ЗДА, родом з Галичини; організатор і гол. Ліґи Укр. Кат. Молоді (з 1933), Т-ва Мазепинців (з 1934) і ред. його органу «Голос Мазепинців»; ред. «Америки» (1941–51), яку перетворив на щоденник; довголітній чл. дирекції Злученого Укр. Амер. Допомогового Комітету і Укр. Конгресового Комітету Америки.

Катамай Дмитро (1886–1935), політ. і гром. діяч, один з організаторів Січей, секретар Бойової Управи УСС (1914–17); чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії, в 1911–14 ред. «Гром. Голосу».

Категорія граматична

Катерина І, імператриця Росії (1725–27), якою стала по смерті свого чоловіка царя Петра І, родом лотиська селянка. К. І продовжувала політику Петра І; фактичним керівником уряду був О. Меншіков; на Україні за К. І всіма справами керувала Малоросійська Колегія.

Катерина II (1729–96), імператриця Росії (1762–96)

Катеринодар, кол. назва Краснодару.

Катеринопіль (V–11), с. над р. Гнилий Тикич, р. ц. Черкаської обл.

Катеринослав, кол. назва м. Дніпропетровського.

Катеринославське козаче військо, коз. корпус, зформований 1787 р. кн. Г. Потьомкіним з кол. запорожців та військ. поселенців-одновірців Катеринославщини з метою їх участи в рос.-тур. війні (1787–91); 1790 р. «великим гетьманом» Катеринославського і Чорноморського війська призначено Потьомкіна. Заг. кількість К. к. в. – 50000 осіб, в тому ч. бл. 20 000 козаків. К. к. в. вславилося в боях з турками. 1796 К. к. в. було скасоване; бл. 3000 осіб увійшло згодом до Кубанського коз. війська.

Катеринославський Республіканський Кіш, організований під час протигетьманського повстання в листопаді 1918 р., заходами М. Горобця і Ю. Божка, перший командир А. Гулий-Гуленко; начальник штабу В. Савченко. В січні 1919 реорганізований і дістав назву «Запорізька Січ», яка під командою отамана Ю. Божка увійшла до складу реґулярної Армії УНР.

Катеринославці, група большевиків, гол. з півд. губ. України, яка на поч. 1918 р. проголосила т. зв. Донецько-Криворізьку Республіку Советів. Лідери К. – Е. Квірінґ, Е. Яковлев й ін. К. ставилися неґативно до укр. нац. питання і творення окремої укр. сов. держави (див. Ком. Партія України).

Католицька Акція (або світське апостольство)

«Католицький Всхід», квартальник, орган укр.-кат. богословів 1904–07 у Львові; видавець о. Г. Плакида.

Катонін Євген (*1894?), архітект, д. чл. Академії Архітектури УРСР; споруди в стилі італ. ренесансу в Києві, співтворець архітектурного ансамблю моск. метро «Київ. кільцева» й ін.

Катран, див. Акула-катран.

Катран татарський (Crambe tataria Sebeok), синьозелена довгорічна висока рослина (до 1 м) з родини хрестоцвітих, росте в степ. смузі України, зрідка в лісостепу; стигле насіння містить в собі бл. 15% жирної олії, молоді стебла та коріння вживають як салату, з стебел виготовляють маринади. На пісках і ракушняках по берегах Чорного й Озівського м. росте К. понтичний (C. pontica Stev. = C. maritima M. B.).

Катренко, справжнє прізвище Катрухин Олександер, письм., зб. «Оповідання» (1900), «Пан Природа» (1901), ст. в «К. Ст.».

Каучуконоси, рослини, які містять у собі каучук. До 1930-их рр. природний каучук давали лише дерева і кущі з тропіків (гол. каучукове дерево або гевея), згодом також зіллясті рослини поміркованої смуги, кок-сагиз, крим-сагиз, тау-сагиз, культивовані на Україні.

Кафа, Каффа, назва м. Теодосії в Криму в 13–18 вв.

Кахівка (VII–14), м. обл. підпорядкування, р. ц. Херсонської обл., положене на лівому березі Дніпра, де він творить Кахівське водоймище; 19 000 меш. (1956). К. була до революції значним центром торгівлі хлібом та вовною і найбільшим на півд. Україні ринком праці с.-г. робітників; тепер важлива річна пристань, пром-сть: машинобудівельна, електро-техн. і будів. матеріялів; 12 км на півд. зах. знаходиться Кахівська гідроелектростанція (див. Кахівський гідровузол).

Кахівський гідровузол

Кахлярство, виробництво кахель і керамічних плиток

Кахникевич Кирило (1850–1926), журналіст і гром. діяч у Львові; співред. «Діла» (1884–90), ред. урядового щоденника «Нар. Часопис» (1891–1914 і 1918), двотижневика «Госп. Часопис» (1910–18) і «Госп. Бібліотеки»; ст. і популярні праці на госп. теми у вид. «Просвіти» і «Сіль. Господаря».

Кацнельсон Абрам (*1914), поет жид. роду з Чернігівщини; зб. ліричних поезій в сов. дусі: «Краплі сонця» (1935), «Достигають плоди» (1938), «Ряст» (1940), «Передній край» (1947), «В ім’я життя» (1953), «Погожі дні» (1956), «Вибране» (1958).

Кача, р. в Криму, у гор. течії гірська, у дол, степ.; довж, – 70 км., сточище – 570 км²; впадає в Чорне м.

Качала Степан (1816–88), свящ., гал. політ. і гром. діяч

Качанівка,

Каченовський Дмитро (1827–72), знавець міжнар. права, проф. Харківського Ун-ту. Домагався заборони каперства, виступав проти теорій, які заперечували міжнар. право. 1862 підніс на міжнар. конференції в Лондоні питання про кодифікацію міжнар. права. Найважливіші праці: «О каперах и призовом производстве» (1855), «Курс международного права» (1863–66).

Каченовський Михайло (1775–1842), рос. історик і публіцист

Качка, дика К. (Anas)

Качка домашня (Anas domestica), домашній птах, походить від качки дикої (мабуть, від крижня); К. розводять ради смачного м’яса; найбільше на Україні відомі: пекінські, що походять з Китаю, та місцеві – українські породи і чорні – білогруді, поліпшені Укр. н-д. станцією птахівництва в Борках (Харківщина); сер. вага 3–3,5 кг.

Качковський (Kaczkowski) Зиґмунт (1826–96), поль. письм. родом із Сяніччини; іст. повісті з апотеозою життя шляхти на Зах. Укр. Землях (гол. Сяніччини) в 16–18 вв. (“Powieœci ostatniego z Nieczujσw”, 1853–56, “Anuncjata”, 1858, “Teka Nieczui”, “Olbrachtowi rycerze” 1885 й ін.).

Качковський Михайло (1802–72), суспільний і культ. діяч

Качмар Іван (1883–1944), укр.-кат. свящ., церк. і гром. діяч на Зах. Лемківщині, в 1932–35 рр. єпископський візитатор Лемківщини, згодом в Перемишлі – крилошанин катедральної капітули.

Качор Андрій (*1908), економіст-кооператор і публіцист: до 1944 у Львові, з 1950 в Канаді. Статті на суспільні й екон. теми в пресі; окремі праці: «Укр. молочарська кооперація в Зах. Україні», «Господарство України в системі СССР», монографії про визначних гал. економістів та ін.

Качур Петро (*1918), укр.-кат. свящ., бібліст, ред. «Укр. Вістей» в Едмонтоні.

Качура Яків (1897–1943), сов, письм., автор низки оп. на теми першої світової війни й революції; романи з доби 1917–19 рр. «Чад» (1929) і «Ольга» (1931), іст. повість «Іван Богун» (1940). Загинув у нім. таборі полонених. Вид. творів: «Вибрані твори» 1947 і в 2 тт. 1958.

Качуровський Ігор (*1918), поет і прозаїк на еміграції в Арґентіні, родом з Чернігівщини; зб. поезій «Над світлим. джерелом» (1948), «В далекій гавані» (1956), зб. оповідань «Шлях невідомого» (1956), повість «Залізний куркуль» (1958), статті з віршознавства тощо.

Каша Михайло (*1920), хемік, нар. в родині укр. іміґрантів в ЗДА; проф. і декан хем фак. ФльорідськогоУн-ту; праці з теорії про хем. реакцію плутонію.

Кашинський Павло (*1890), видавець, журналіст і педагог з Києва; дир. в-ва «Вернигора» в Києві, Відні й Мюнхені, в 1925–35 рр. видавець і ред. “Osteuropδischer Pressedienst” у Відні.

Каштан їстівний, К. справжній (Castanea sativa Mill. == C. versa Gaertn.), дерево з родини букуватих 20–35 м вис., виступає в лісах на Чорноморському побережжі Кавказу (в околицях Туапсе і Сочі). Тут, в Криму та на півд. Україні, культивується завдяки їстівним плодам і коштовній деревині, яка використовується в будівництві, столярстві, токарстві та на винні бочки.

Каштан кінський, див. Гіркокаштан.

Кашубинський Іван (1837–79), дереворитник, літограф, мав у Львові літографічне заведення; видав серію образів укр. князів та ікон.

Кашшай Антін (*1921), маляр-пейзажист із Закарпаття, учень Й. Бокшая; «Зима в Карпатах» (1952), «Перший сніг» (1952), «Перевал» (1954), «Під горою» (1956) й ін.

Кащенко Андріян (1858–1921), письм.

Кащевко Василь (1812–94), садовод і лісівник, працював на Катеринославщині; один з перших почав застосовувати лісозахисні насадження в степ. Україні.

Кащевко Георгій, сучасний металург, проф. військ. академії в Москві; автор підручників і праць з металознавства.

Кащенко Микола (1855–1935), біолог

Каяла, р. згадана в «Слові о полку Ігореві», де 1185 половці розгромили військо Ігоря Святославича; мабуть, теперішній Калміюс

Квадро (Quadro) Ґабріеле, італ. будівничий, що працював у Львові бл. 1561.

Квак (Nycticorax nycticorax L.), гніздовий птах з родини чапель, довж. тіла до 60 см; полює вночі за рибами в заплавах рік і озер; поширений по всій Україні, найбільше на півдні.

Квареґлі Джакомо, див. Ґваренґі Джакомо.

Квартник (з латинської queta, quartensis), назва поль. коронної монети і монети

Кварцит, тверда гірська порода, зложена в основному з кварцу, продукту метаморфізації пісковиків; використовується як будів. матеріял, на виробництво вогнетривкої цегли (динасу) й ін. На Україні К. виступають б. Овруча, на півн. зах. Київщини, в зах. частині Донецького басейну, б. Кривого Рогу, б. Глухова. на Лівобережжі та ін. К. на Україні є підставою динасової пром-сти (див. Вогнетривка пром-сть).

Квас Леопольд, нім. ксилограф, в 60-их рр. 19 в. працював у друкарні Києво-Печерської Лаври і навчав ґраверства в Лаврській школі; виконав ґравюри до Акафістника, Молитвослова, Акафіста Богородиці, Київ. Нар. Календаря на 1867 р. та ін.

Квасениця борова, К. звичайна, заяча капуста (Oxalis acetosella L.), довгорічна рослина з родини квасеницюватих; росте по тінистих, перев. шпилькових лісах; викликає отруєння у свійських тварин; в нар. медицині К. б. використовують на лікування від цинги, пропасниці, листки від гнояних ран та наррівів.

Квасниця Іван (*1893), журналіст, політ. діяч, один з провідних діячів самостійницького крила УСДП; співред. її органів щоденника «Вперед», «Світ», «Професіональний Вісник», ред. «Укр. Еміґранта»; вивезений большевиками в грудні 1939 р., з 1955 живе у Львові.

Квасницький Олексій, сучасний фізіолог, д. чл. АН УРСР; м. ін. працює над питаннями фізіології травлення і біології розмноження свиней.

Квасов Андрій, архітект сер. 18 в.; з 1748 на Україні, будував палац Розумовських (1749–51) і розпочав будову Успенського барокового собору (1752–57) в Козельці; планував будинок земського суду в Острі (1774, побудований 1781), будову міськ. ансамблів Глухова (квартал з резиденцією гетьмана, торговельні ряди 1778–79, губ. будинок з надвірними будівлями) й ін.

Квасоля, див. Фасоля.

Квачевський Олександер (†1890), правник, брав участь в опрацюванні рос. суд. статутів 1864, з 1873 присяжний повірений у Полтаві й Києві. Праці з рос. процесуального і карного права та іст. цивільного права, м. ін. «Литовский статут как источник местных прав» та «Законы Черниговской и Полтавской губерний».

Квебек (Quebec), провінція в сх. частині Канади, площа 1524 000 км², 4,1 млн меш. (1951), з них 90% – французькомовні римо-католики; густіше заселена лише в півд. низинній частині, над р. св. Лаврентія. З 12 900 українців (1951) 11 200 живе в найбільшому м. К. Монтреалі.

Квірінґ Еммануїл (*1888), больш. політ. діяч

Квіслінґ (Quisling) Відкуп (1886–1945), норв. військовик і політик, ворог большевиків; 1931–33 р. військ. мін., провідник фашистської партії «Нац. Об’єднання», за нім. окупації – прем’єр-міністер; за держ. зраду розстріляний. В 1921–22 рр. К. був співр. Ф. Нансена в справі допомоги голодуючим на Україні і в Росії.

Квітка Григорій, літ псевд. Грицько Основ’яненко (1778–1843), письм.

Квітка Ілля (1745–після 1814), дядько Григорія Квітки-Основ’яненка, написав «Записки о слободских полках с начала их поселення до 1766 г.» (1812), розпочавши цим досліди іст. Слобожанщини.

Квітка Климент (1880–1953), муз. етнограф

Квітки, старшинський рід на Слобожанщині. Семен К., сота. харківського полку (1672), згодом полковий суддя; син його – Григорій-К. (бл. 1670–1734), полк. харківський (1713), Іван К. (†1751), син Григорія, полк. ізюмський (1743), дід Т. Квітки-Основ’яненка.

Квітковський Денис (*1909), бук. політ. і гром. діяч, публіцист, адвокат, співзасновник націоналістичного руху на Буковині, ред. тижневика «Самостійність» (1934–37) і співред. місячника «Самостійна Думка» (1931–37) у Чернівцях; на еміграції чл. проводу ОУН (групи полк. Мельника, 1946–56), співред. зб. «Буковина – її минуле і сучасне» (1956); з 1949 р. в ЗДА.

КВОММ, скорочена назва Комісії Виховних Осель і Мандрівок Молоді, однієї з форм конспіративної діяльности Пласту під Польщею (з 1933). КВОММ відновлено на еміграції в країнах, де закони не дозволяють на самостійну пластову орг-цію. не підпорядковану держ. скавтській орг-ції (з 1949 р. в Англії).

Квятковський Вінкент, у 60-их рр. 19 в. диригент оркестри дворянського театру на Волині; автор музики до п’єс «Маруся», «Бувальщина» та ін. творів, що були в репертуарі тодішнього укр. гал. театру.

Кегичівка (IV–16), с. м. т. на півд. Харківщині, р. ц. Харківської обл.

Кедрин Іван, псевд. Івана Рудницького (*1896), журналіст і політ. діяч

Кедрина, див. Сосна-кедрина.

Кедр ливанський (Cedrus Libani Laws.), вічнозелене дерево з родини соснуватих, до 25-40 м вис., яке високо цінилося в старовину як будів. матеріял; на Україні культивується як декоративне в Крим. горах.

Кедро Ростислав (*1904), псевд., зах.-укр. поет-неоклясик; зб. «Сонети» (1931), «Пінистий келіх» (1939), «Скобине гніздо» (1957); тепер у Канаді.

Кедровський Володимир (*1890), гром. і політ. діяч, чл. ЦК УПСР в 1917–18 рр., чл. Центр. Ради. заступник гол. Укр. Військ. Комітету, потім заступник Військ. Секретаря, літом 1919 гол. держ. інспектор Армії УНР, з осени 1919 до 1921 посол УНР в Латвії, Естонії й Фінляндії. З 1923 р. в ЗДА. Автор споминів і ст. в укр. пресі; тепер шеф Укр. Відділу «Голосу Америки» у Вашінґтоні.

Кейван Іван (*1909), графік і маляр, студіював в Академії Мистецтв у Варшаві; виставляє з 1932; портрети, кн. графіка, пейзажі; статті в пресі; з 1949 в Канаді.

Кейзер Данило († після 1858), свящ. Чернігівського полку, вчився в Київській духовній семінарії; у зв’язку з повстанням Чернігівського полку (1825) позбавлений духовного сану і засланий до арештантських рот.

Келеберда (V–14), с. Кременчуцького р-ну Полтавської обл., над Дніпром; кол. сотенне м-ко Полтавського полку; нищене татарами в 1675 і 1696 рр.

Келермеські могили, група багатих могил меотських чи скитських царів б. станиці Келермес на Кубанщині (Ґіягінського р-ну Адигейської автономної обл.), досліджена М. Веселовським та ін. у 1903–04 рр. У могилах були дерев’яні комори на стовпах, навколо них багато забитих коней (до 24), всередині, б. померлих, дуже багатий виряд; діядеми, чаші, дзеркала, збруя.

Келлер (Keller) Ґеорґ Зіґмунд (*1887), нім. філолог; в 1926–34 рр. чл. Кураторії Укр. Наук. Ін-ту в Берліні; м. ін. праця про чумацькі пісні.

Келлер Федір (1857–1918), рос. генерал, реакціонер і ворог українства; 1914 як командир рос. 10 кавалерійської дивізії відомий погромами в Галичині; 1918 призначений гетьманом Скоропадським головнокомандуючим усіх збройних сил Укр. Держави; після перемоги Директорії застрілений під час утечі.

Кельмінці (V–7), с. в півн. Басарабії (Хотинщина), р. ц. Чернівецької обл.

Кельти, група племен

Кельтські монети, здебільша імітації срібних тетрадрахм Філіппа Македонського та золотих статерів Олександра В., що появлялися на Україні в лятенську добу. Цілі скарби їх знаіідено в Скоморохах (Сокальського пов.), Мукачеві (див. ілюстрації ЕУ II, стор. 99) та Розавлі (Мармарощина), натомість К. м. невідомі на Центр. і Сх. Землях.

Кембрійський період, див. Геологія України.

Кемень (Kemιny) Янош (1607–62). семигородський кн., учасник спільного походу семигородців та українців під проводом полк. А. Ждановича на Польщу 1657.

Кемпе Лаврентій (1901), актор, з 1921 на сцені мандрівних театрів Галичини, 1941–44 в театрах Львова й Станиславова, з 1945 па еміграції, тепер у Канаді.

Кенаф (Hibiscus camuabinus L.), однорічна прядивна рослина з родини мальвових. культивована з 1920-их рр: на Кубані і півд. Україні. В останні роки на Україні не культивується.

Кенігсек (Кеніґсен?) Фрідріх (†1708), саксонський інж., осаул ген. артилерії й помічник гетьмана Мазепи в удосконаленні гарматної справи на Гетьманщині, один з керівників оборони Батурина в жовтні 1708 р. Помер від ран у дорозі до Глухова, куди росіяни везли його на страту.

«Кеніґсберзький літопис»

Кеппен Петро (1793–1864), статистик, географ і етнограф родом з Харкова, чл. Рос. Академії Наук; досліджував Крим і півд. Україну; в працях «Этнографическая карта Европейской России» (1851), «О народных переписях в России» (1889), у виданих при його співучасті «Списках населенных мест России» (69 тт.) багато матеріялів про Україну.

Керенський Олександер (*1881), рос. політ. діяч

Керестур Руський (Руски Крстур, по-угор. Bαczkeresztur), укр. с. в Бачці (Юґославія), осередок бачванських українців, які тут поселювалися з 1746 р.; 6500 меш. (1948), гр.-кат. парохія (з 1750). Вид. центр: тижневики – «Руски Новини» (1922–41) і «Руске Слово» (з 1945), дитячі місячники – «Наша Заградка» (1938-–41) і «Пионирска заградка» (з 1946), літ.-мист. квартальних «Шветлосц» (1952–54), календарі, шкільні підручники, друкарня (з 1936); гімназія (з 1945), аматорський театр.

«Керзонова лінія»

Керкінітіда, грец. (дорійська) колонія б. теперішньої Евпаторії в Криму, оборонний форпост Херсонесу, з власною монетою; її некропіль сягає ще 6 в. до Хр.

Керконел (Kirckonell) Ватсон (*1895), кан. поет, публіцист і історик літератури, проф. і ректор Акадійського Ун-ту, д. чл. НТШ; знавець і прихильник укр. справи в Канаді; численні ст. про українців та про укр. літературу, про англізми в укр. мові, переклади з укр.; м. ін. «The Ukrainian Canadians and the Wars (1940), «Our Ukrainian Loyalists» (1943), «The Ukrainian Agony» (1943).

Керницький Іван (*1913), псевд. Ґзимс, Ікер, письм., фейлетоніст і гуморист; співр. пресових вид. Тиктора у Львові; з 1949 в ЗДА фейлетоніст «Свободи» і співред. «Лиса Микити»; оп. «Мій світ» (1938), «Село горить» (1940); гуморески «Циганськими дорогами» (1947), Перелетні птахи» (1952); п’єси «Король стрільців» (1943), «Квіт папороті» (1943, для дитячого театру) й ін.; повість «Герой передмістя» (1958).

Керування, одна з форм граматичного зв’язку

Керч (VIII–17), м. обл. підпорядкування і порт у сх. частині Криму над Керчинською протокою

Керч (псевд.) Оксана (*1911), письм. на еміграції в Арґентіні; повість «Альбатроси» (1957); з 1959 в ЗДА.

Керчинська протока, кол. Боспор Кіммерійський, протока між Керчинським півостровом в Криму і Таманським на Кубані, з’єднує Чорне й Озівське м.; довж. 40 км, шир. – 4–15 км; замерзає на 2 місяці; важливий морський шлях; зал. переправа пороном.

Керчинський залізорудний басейн

Керчинський півострів, сх. частина Кримського півострова, відділена від нього перешийком шир. в 17 км; площа бл. 3000 км². Поверхня горбиста (до 190 м), збудована з вапняків і піщано-глинястих порід, зім’ятих в складки. Серед горбів і вздовж моря озера й обширні солонці, багато болотяних вулканів; річок немає; безлісний степ. В сх. частині К. п. багатий Керчинський залізорудний басейн. Гол. м. Керч.

Кесслер Карл (1815–81), рос. зоолог, 1844–61 проф. Київського, згодом Петербурзького Ун-ту, дослідник фавни України, зокрема риб, річок. Чорного та Озівського м.

Кефаля, кефаль (Mugil), родина морських прибережних риб. У Чорному і Озівському м. та в лиманах поширені 5 видів, з яких пром. значення мають: лобань (M. cephalus L.), сингіль (M. auratus Risso) і ГОСТРОНІС (M. saliens Risso); ДОВЖ. цих видів доходить до 75 см, вага 1–2 (лобань) кг. 1938 р. в Чорному і Озівському м. було виловлено 26 200 центнерів К.

Кибалюк Неофіт (1894–1948), гром. і правос. діяч на Волині та на еміґрації; статті на іст.-церк. теми, оп.; помер у Німеччині.

Кибальчич Микола (1854–81), революціонер родом з Київщини, чл. партії «Земля і Воля», згодом «Народної Волі»; виготовив бомбу для вбивства Олександра II; засуджений на смерть і повішений з А. Желябовим, С. Перовською й ін.; публіцистичний псевд. – Дорошенко.

Кибальчич Надія (1856–1918), псевд. Наталка Полтавка, письм., дочка Номиса М. (Симонова); оп. й нариси містила в гал. «Зорі» 1900-их рр. («Баба-яга», «Самовродок») і «ЛНВ» («Зустріч», «Його право», «Останній раз», «Кому яке діло» й ін.); драма «Катерина Чайківна».

Кибальчич Надія (1878–1914), за чоловіком Козловська, поетка, дочка Надії К.; друкуватися почала 1898 р. в «ЛНВ». Більшість творів К. увійшли до зб. «Поезії» (1913).

Кивелюк Іван (1866–1922), суддя, гром. і.політ. діяч; посол до гал. сойму (1908–18) і чл. Крайового виділу у Львові; в 1910 –12 рр. гол. т-ва «Просвіти» у Львові.

Киверці (III–6), м. на зах. Волині, р. ц. Волинської обл.; зал. вузол, лісообробна, мебльова пром-сть, мех, зав., торфорозробки.

Кивлицький Євген (1861–1921), літератор, педагог і гром. діяч; 1889–92 ред. «КСт.», 1890–98 бібліотекар Київ Ун-ту.

«Киевлянин», зб.-альманах у Києві 1840, 1841 і в Москві 1850; іст. матеріяли про Київ і Україну; вид. і ред. М. Максимович.

«Киевлянин», щоденна рос. газ. в Києві (1864–1919), субвенціонована царським урядом, первісно антиполь. напрямку, згодом україножерна; вела боротьбу з «укр. сепаратизмом і поль. інтриґою»; засновник і ред. В. Я. Шульгин (1864–78), його наступники – Д. І. Піхно (1878–1911) і В. В. Шульгин 1(1911–19).

Києво-Могилянська Академія

Києво-Могилянська Колеґія, див. Києво-Могилянська Академія.

Києво-Печерська Лавра

«Києво-Печерський Патерик»

Києво-Печерської Лаври євангеліє (теж Лаврське), пам'ятка 14 в. (перед 1370 р.), апракос, 181 листок; рукопис переписаний з півд.-слов. оригіналу, зберігається в Музеї АН у Києві, виявляє низку укр. особливостей у фонетиці, морфології й словництві; зразки його мови подають О. Шахматов, А. Кримський («Нариси з історії укр. мови»).

«Киевская Мысль», щоденна рос. газ. в Києві (1906—18), найбільша на Україні; стримано антиукр. напрямку.

«Киевская Старина», наук. місячник українознавства, виходив у Києві 1882—1906

«Киевские Губернские Ведомости», рос. урядова газ. в Києві з 1838 р. до 1917 р.; містила матеріяли з укр. етнографії, особливо в 1846—70 рр.

«Киевские Епархиальные Ведомости», офіц. церк. журн. рос. мовою, виходив у Києві 1861—1917, містив багато укр. іст. побутового й етногр. матеріялу.

«Киевские Отклики», рос. газ. в Києві 1898—1906 рр., що присвячувала багато місця укр. справам. Ред. «К. О.» були І. Лучицький і М. Василенко, серед ін. укр. співр. були С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Кістяковський, Є. Кивлицький, М. Могилянський та ін. З 1906 р., замість «К. О.», виходили «Киевские Отголоски», згодом «Киевские Вести» (до 1910).

«Киевский Телеграф», політ., наук. і літ. газ. рос. мовою, виходила двічі на тиждень у Києві 1859—76, прихильна до укр. справ; з 1874 (ред. Ю. Цвітковський) була неофіц. ограном Київ. Громади; співр., побіч росіян, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, О. Русов, П. Чубинський, П. Житецький, Я. Шульгин, С. Подолинський, В. Навроцький та ін.

Киевское Общество Охраны Памятников Старины и Искусства (1913—17), засноване з ініціятиви М. Біляшевського і В. Хвойки при київ. ген. губернаторі; мало свій відділ в Умані. Чл. т-ва вели також розкопи, перев. в Києві.

Кизаревич Філотей, ієромонах і друкар; чл. гуртка вчених друкарів і намісник Києво-Печерської Лаври, знавець, ред. і автор передмов до «Акафиста» (1625), «Поучения Доротея» (1627) й ін.; з 1628 ігумен Овруцького монастиря.

Кизим (Кизима) Богдан (†1638), полк. білоцерківський (1620), сотн. київський (1632), один з керівників повстання 1637 на Лівобережній Україні. Страчений М. Потоцьким, разом з сином, у Києві.

Кизіль, див. Дерен.