Голинський Петро — Ґюльденштедт (Gόldenstδdt) Йоган Антон

Давид Ігоревич (1059—1112), кн. волинський після смерти Ярополка Ізяславича; внук Ярослава Мудрого. В порозумінні з Святополком Ізяславичем київським намагався відняти Галичину від Володаря й Василька Ростиславичів. За осліплення Василька княжий з’їзд у Ветичеві 1100 відібрав у нього Волинь; Д. закінчив життя в Дорогобужі на Погоринні.

Давид Святославич (†1123), з чернігівських Ольговичів, вів бурхливе життя, намагаючись здобути власний стіл; недовго княжив у Новгороді, пробував відібрати Смоленськ у Володимира Мономаха; помирився з ним у 1094—95 й осів у Чернігові.

Давид Григорій (1888—1920), поручник УГА, 1919—20 командант польового шпиталю 2 Гал. Корпусу у Вінниці; в січні 1920, разом з ін. членами Ревкому УГА, підписав умову УГА з большевиками; перший гол. цього Ревкому, в серпні розстріляний большевиками.

Давидгородок (І—8), м. на Поліссі над р. Горинню

Давиденков Микола (*1879), вчений фахівець у ділянці опору й випробовування матеріалів, д. чл. АН УРСР (з 1929 р.), проф. Ленінградського Політехн. Ін-ту.

Давидов Василь (1792—1855), декабрист, полк.; чл. Союзу Благоденства, один із засновників Півд. Т-ва декабристів, керував (разом із С. Волконським) його Кам’янською управою. 1826—40 був на каторзі, пізніше заміненій засланням у Сибірі.

Давидов Степан (1777—1825), композитор, родом українець, учень Сарті; дир. придворної капелі в Петербурзі й дир. музики царських театрів. Твори: духовні концерти й ін. церк. музика, музика до деяких частин популярної опери «Леста або Дніпрова Русалка».

Давидов-Давиденко Іван (*1891), лікар, родом з Харківщини, д. чл. НТШ; 1940—41 керівник клінічного відділу Укр. Отолярінгологічного Ін-ту в Харкові; праці про хвороби вуха, горла, носа укр., нім., франц. мовами. Тепер на еміграції в Німеччині.

Давидовський Григорій (1866—1952). хоровий диригент і композитор, родом із Чернігівщини; з 1908 пропагував укр. нар. пісню, мандруючи з своїм хором по Рос. Імперії. Пізніше організував ряд хорів. За час дириґентської діяльності дав понад 3 000 концертів. Написав ряд творів на теми укр. нар. пісень для хору без супроводу; найпопулярніші: «Бандура» (1896), «Кобза», «Україна», «Кубань», церк. твори.

Давидяк Василь (1850—1922), один з москвофільських діячів Галичини, гр.-кат. свящ., посол до гал. сойму і австр. парляменту.

Давидяк Євген (* 1879), син Василя; адвокат, гал. гром. діяч; проф. і ректор Укр. Таііного Ун-ту у Львові; 1934 чл. адвокатської ради в Галичині; 1939 доц. карного процесу Львівського Держ. Ун-ту: оповідання з бойківського життя. Тепер у Львові.

Давфін (Dauphin), м-ко в провінції Манітоба в Канаді, 300 км на пігзн. зах. від Вінніпегу; 6000 меш. (1951), в тому ч. 1540 українців. В окрузі Д. українці поселилися від 1896 р. і становлять тепер відносну більшість: на 24 500 меш. — 9000 (або 37%, населення бріт. походження — 34%).

Даденков Микола (1885—1955), педагог-дослідник, проф. ін-тів нар. освіти в Дніпропетровському й Ніжені (1928—41), з 1941 — в Київському Пед. Ін-ті, керівник відділу іст. педагогіки в Укр. Н.-Д. Ін-ті Педагогіки; автор ряду праць із педагогіки, дидактики, іст. педагогіки.

Дажбог, Даждьбог, бог сонця, вогню, пізніше добра й достатку у сх. слов’ян (на думку Яґіча, відомий і півд. слов’янам); згадується в «Повісті временних літ» (під 980 і 1114 рр.) і в «Слові о полку Ігореві».

«Дажбог», літ.-мист. місячник, з 1935 двотижневик, журн. молодих письменників націоналістичного напряму, виходив у Львові 1932—35; ред. Є. Ю. Пеленський (1932—34), Б. І. Антонич (1934), Б. Кравців (1935); співр. І. Атаманюк, Я. Дригинич, Р. Завадович, Б. Кабаровський, В. Кархут, В. Ласовський, С. Луцик, А. Малюца, Б. Романенчук та ін. При журн. виходила «Літ. Бібліотека» (м. ін. видані були твори Б. І. Антонича, Я. Дригинича, Б. Кабаровського, У. Самчука й ін.).

Дайц Йосиф (1896--1955), графік, жид. походження, никладав у Харківському Художньому Ін-ті; численні автолітографії, ілюстрації, зокрема до творів сучасних письменників, та ін.

Даки, давнє плем’я тракійського походження, споріднене з ґетами. Жили між: Дунаєм, Тисою та Дністром. Вів. до Хр. об’єдналися з ґетами, вели війни з Римом і були ним завойовані в 107 р. по Хр. (провінція Дакія). В 274 р. завойовані візиґотами. До 5 в. Дакія була заселена слов’янами, які слов’янізували даків.

Дакура Осип (1864—1914), міський лікар у Відні, родом з Галичини; д. чл. НТШ; автор наук. розвідок і популярних праць.

Далекий Схід СССР

Далеко-Східні Українські З’їзди, з’їзди українців Далекого Сходу в 1917—18 рр. 1 з’їзд відбувся 11—14.6.1917 в Микольсько-Усурійську, 2 і 3 в Хабаровську (7.1.1918 і 7.4.1918), 4 у Владивостоці 24.10.1918. На З з’їзді були створені у Владивостоці Далеко-Східня Укр. Крайова Рада (відбула 3 сесії до кін. 1920 р.) і як виконавчий орган Далеко-Східній Укр. Секретаріят (діяв 1918—22). Див. також Зелений Клин.

Далеко-Східня Республіка (Дальне-Восточная Республика — ДВР)

Даль Володимир (1801—72), рос. письм., етнограф і визначний лексикограф; родом з Катеринославщини, написав м. ін. ряд творів із укр. тематикою: казка «Ведьма», переказ «Упырь», «Червоно-русские предания», оп. «Небывалое в бывалом».

Даміловський Микола (1880—1942), архітектор, родом з Чернігівщини, проф. Інженерно-Будів. та Художнього Ін-ту в Києві; за його проектами споруджено в Києві чимало будинків.

Данилевич Василь (1872—1935), історик і археолог, учень В. Антоновича, чл. УНТК в Києві, доц. Київ. Ун-ту, згодом проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, чл. Н.-Д. Катедри іст. України в Києві й Археографічної Комісії ВУАН; досліджував Донецьке городище та могили на Харківщині; серед праць: «История Полоцкой земли до конца 14 в.» (1897), «Археологічна минувшина Київщини» (1925) й ін.

Данилевич Іван (1858—1924), бук. гром.-пед. діяч, учитель; ред. популярного місячника «Добри Рады» (1889—1914) в Чернівцях.

Данилевич Роман (*1903), журналіст і кат. діяч. співорганізатор свята «Українська Молодь Христові» і кат. орг-ції молоді «Орли», учасник міжнар. кат. конгресів, співред. журналів «Молоді Робітники», «Укр. Юнацтво» і «Лицарство Пресвятої Богородиці». Під час другої світової війни опікувався українцями в нім. полоні. 1949—54 ред. газ. «Християнський Голос» у Мюнхені. З 1951 гол. Укр. Кат. Акад. Об’єднання «Обнова».

Данилевський Василь (1852—1939), фізіолог

Данилевський Віктор (*1898), історик техніки, проф. Ленінградського Політехн. Ін-ту, д. чл. АН УРСР (з 1948). З 1929 організував кілька експедицій для вивчення залишків старовинних копалень, гребель, військ.-інженерних споруд і т. д. Праці з іст. техніки, зокрема СССР.

Данилевський Григорій (1829—90), рос. письм. укр. походження, родом із Слобожанщини; частина його творів зв’язана з Україною, зокрема романи «Беглые в Новороссии» (1862) і «Воля (Беглые воротились)» (1862—63), оповідання й казки з укр. тематикою; найцінніший зб. «Украинская старина» (1869) з біографічними відомостями про Сковороду, В. Каразина, Квітку-Основ’яненка й нарисом про старовинні школи на Слобожанщині.

Данилевський Микола (*1880), метеоролог, дир. Укр. Метеорологічної Служби, на поч. 1930-их рр. доц. С.-Г. Ін-ту в Києві, згодом репресований; праці з кліматології України.

Данилевський Олександр (1838—1923), брат Василя, визначний біохемік, проср. в ун-тах Казані й Харкова (1885—92) та в Військ.-Мед. Академії в Петербурзі; створив катедру фізіологічної хемії в Харківському Ун-ті; автор ряду наук. праць.

Даниленко Арсеній (*1901). фізик, рентгенолог. співр. Київ. Рентгенологічного і Радіологічного Ін-ту, 1931—41 рр. — наук. співр. Харківського Рентгено-Радіологічпого Ін-ту; праці в галузі ультразвуків, рідинних іскрових лічильників і штучної радіоактивности.

Даниленко Валентин (*1913) археолог, наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР, досліджував пам’ятки палеоліту, неоліту, ранньої залізної доби, зокрема Кам’яну могилу на Мелітопільщпні, стійбище Круглик та ін.

Данилишин Дмитро (1907—32), ремісник, бойовик УВО й ОУН, відомий з атентату на Голувка (1931) і з нападів на пошту в Трускавці й Городку; за останній був повішений поляками 23.12.1932 разом із В. Біласом. Одна з найгероїчніших постатей ОУН. мав великий вплив на поширення орг-ції на Зах. Укр. Землях. На знак протесту проти повішення укр. суспільність зареаґувала м. ін. спонтанним бойкотом поль. монополій (протиалькогольна і протинікотинна акція),

Данилів Володимир, історик літератури й етнограф, співр. ж. «Киевская Старина», «Україна», «Записки Укр. Наук. Т-ва в Києві»; у 1920-их рр. працював у Т-ві дослідників укр. історії, письменства і мови в Ленінграді; праці про укр. нар. пісні, статті, присвячені Шевченкові, Костомарову та ін.

Данилівка (III—25), с. над р. Медведицею в Надволжі. р. ц. Сталінградської обл. РСФСР;. укр. етногр. острів (1926 р. в р-ні було 16300 українців — 91% всього населення).

Данило ігумен (11 — поч. 12 в.)

Данило Романович (1202—64), кн. волинський і гал., король Руси (з 1253)

Данило Грек (Daniel Oliveberg de Graecani Atheniensis), дипломат на службі у Б. Хмельницького і І. Виговського; ієромонах з Атен. Приїхав на Україну 1654; в 1655—58 рр. відбув з доручення укр. уряду низку дипломатичних місій до Швеції, Семигороду, Молдавії, Валахії й Бранденбургу; нобілітований у Швеції й Польщі, за Виговського був на Україні «військ, секретарем»; пізніша доля невідома.

Данило Заточник, див. «Моленіє Данила Заточника».

Данилов Леонід (1874—1928), метеоролог, рос. походження, керівник Подільського відділу Укрмету; м. ін. працями «Клімат Поділля» (1924).

Данилович Гнат (1789—1843), поль. історик права, укр. походження, родом з Підляшшя; проф. ун-тів у Вільні, Харкові, Києві й Москві. Співпрацював під ред. М. Сперанського над збірником законів для зах. губерній Росії. Дослідник і видавець пам’ятників лит.-руського права та матеріалів до іст. Литви, Білоруси й України. Праці рос. і поль. мовами.

Данилович Мирон (1877—1952), укр.-кат. свяіц., родом з Галичини, гром. діяч в ЗДА, зокрема в Пітсбурґу; в ЗДА жив з 1910 р.

Данилович Северин (1861—1942), адвокат, один із засновників Укр. Радикальної Партії, гром. діяч на Покутті до першої світової війни; на поч. 1920-их рр. провадив разом із М. Яцковим та С. Твердохлібом угодову акцію на користь Польщі і тому був виключений з партії.

Данилюк Іван, архиєп., див. Іван Данилюк.

Данильченко Микола (1885—1957), аґроном, підприємець; за укр. державности (1917—20) вищий урядовець госп. і фінансових держ. установ; з 1924 в Канаді і ЗДА організатор і власник ряду пром. і торг. підприємств і довголітній касир Об’єднання Укр. Орг-цій Америки.

Данильченко Петро (*1860 — дата смерти невідома), віольончеліст; родом з Києва. Скінчив Московську Консерваторію. 1881 викладав у Муз. Школі в Харкові, концертував по Україні. 1882—87 викладав у Філармонії в Москві. Пізніше не раз об’їздив із концертами Швайцарію. Францію та Україну.

Данильчук Іван (1900—42), укр. гром. діяч у Канаді (Кенора, Саскачеван), нар. учитель; організатор Союзу Укр. Молоді Канади (СУМК), діяч СУС, ред. місячника The Ukrainian Tribune (1941—42).

Данина, «дань», безпосередній податок

Даниш Никифор (1877—1954), педагог (учитель сер. шкіл) і гром. діяч, зокрема Коломийщини й з 1919 р. Станиславівщини, один з організаторів приватного шкільництва в Галичині; статті на пед. теми; помер у ЗДА.

Данкевич Лука (1791—1866), один із перших популярних письм. у Галичині, гр.-кат. свящ. у Коломиї; писав вірші й байки під псевд. Лука з Ракова, перев. у віденському «ВЬстнику».

Данціґ (нім. Danzig, поль. Gdaρsk), портове м. над Балтицьким м.

Данченко Олександр (*1887), отаман, в 1919 командир Запор. Дивізії і деякий час Запор. Корпусу. В грудні 1919 разом з отаманами Божком і Волохом відмовився коритися наказам Директорії УНР і, порозумівшися з боротьбістами, перейшов до большевиків.

Данькевич Костянтин (*1905), композитор, проф. Київської Консерваторії; балет «Лілея» за Шевченком (1939), опера «Богдан Хмельницький» за лібреттом О. Корнійчука (1951—53), симфонія, симфонічна поема «Отелло», увертюра, камерні твори, сольові пісні, твори для фортепіяна та ін.; нині гол. правління Спілки Радянських Композиторів України.

Данько М., див Троцький Микола.

Даньковська Раїса, етнограф, дослідниця усної творчости, звичаїв і матеріальної культури Слобожанщини, в 1920-их рр. завідувачка Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди, наук. співр. Н.-Д. Катедри Іст. Укр. Культури в Харкові.

Дараган Юрій (1894—1926), поет, сотник Армії УНР; після перебування в таборі в Каліші, жив у Празі. Автор високо оціненої критикою зб. поезій «Сагайдак» (1925); при тонкій ліричності сприйняття природи, — своєю філософією оптимізму, боротьби, мотивами «бронзи і металю», зокрема воскрешенням образів поетичного світу княжої України (цикл «Луна минувшини») збірка Д. чимало вплинула на творчість молодших сучасників — укр. поетів із зах. земель та емігрантів.

Дармопрай Михайло (*1896), укр. гром. діяч в ЗДА, майор армії ЗДА; засновник Т-ва Укр. Амер. Ветеранів (1947) та його перший командант.

Дарниця, див. Київ.

Датив, давальний відмінок

Даушков Сергій (1893—1943?), сел. діяч і організатор Укр. Радикальної Партії на Волині, автор оповідань із сел. побуту, публіцист, співр. «Громадського Голосу» у Львові.

Дацків Теодор (1888—1956), правник, гром. діяч, журналіст; ред. тижневиків «Наш Поступ» (1923—27) в Едмонтоні й «Канадійський Фармер» (1932—40) у Вінніпегу; діяч Союзу Гетьманців Державників і один із засновників Комітету Українців Канади.

Дашава (IV—5), с. Стрийського р-ну, Дрогобицької обл., де добувають земний газ (продукція була однією з перших у Европі); до другої світової війни Д. постачала газ Львову газопроводом довж. 81 км, збудованим в 1926—29, і Стрию, в 1946—48 проведено газопровід Д.—Київ, продовжений 1955 до Москви; будується газопровід Д.—Менськ—Ленінград.

Дашевський Олександр (*1896), композитор жид. походження, закінчив Муз. Ін-т у Харкові; фортепіянові твори: 3 сонати, сюїта, сольові пісні.

Дашів (V—10), с. на сх. Поділлі над р. Собом, р. ц. Вінницької обл.; місцева пром-сть. Біля Д. в червні 1648 відбувалися оспівані в укр. нар. творчості бої козаків М. Кривоноса з поль. військом Вишневецького. У жовтні 1919 битва 8 і 14 бриґад УГА та частин Дійової Армії УНР з Добровольчою Армією.

Дашкевич Всеволод, сучасний етнограф, співр. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР, чл.-кор. АН УРСР; автор ряду праць, зокрема про звичай гріти мерців на Україні, про заложник тварин в уявленнях укр. народу, про зміни пісенних текстів; статті з іст. фолкльориетики та ін.

Дашкевич Микола (1852—1908), літературознавець і історик

Дашкевич Роман (*1892), гром., політ. і військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. До першої світової війни організатор «Січей» і Укр. Січових Стрільців у Львові; в 1917 належав до перших організаторів Січових Стрільців у Києві, перший гол. Стрілецької Ради, організував артилерію і був командиром Гарматної Бриґади Січових Стрільців. З 20-их рр. адвокат у Львові, відновив січові орг-ції; після їх ліквідації поляками — з 1925 організатор «Лугів» і ред. їх видань. Тепер на еміґрації в Австрії.

Дашкевич Сильвестр (†1894), бук. гром. діяч і журналіст; після смерти Й. Федьковича — ред. газ. «Буковина» (1888—94); автор праці “Die Lage der griechisch-orthodoxen Ruthenen in der Bukowinaer Erzdiφzese” (1891), (1891), в якій вимагав поділу бук. архидієцезії на укр. і рум. частини.

Дашкевич-Горбацький Володислав, укр. військ. діяч часів гетьманату; ген. рос. армії, учасник гетьманського перевороту 29.4.1918, у квітні-липні 1918 начальник Штабу Гетьмана, в жовтні 1918 — на чолі надзвичайної місії Укр. Держави до Румунії.

Дашкович Остафій (†1535), військ. діяч із боярського роду на Київщині. Учасник повстання М. Глинського, згодом староста канівський і черкаський (1514); в своїх староствах організував охорону півд.-сх. пограниччя з козаків і успішно оборонявся від татар. Його проект сталої охоронної служби (1533) був схвалений сеймом, але поль. уряд матеріальної допомоги не дав. За традицією, Д. хибно вважали за першого коз. гетьмана.

Дванадцята Бриґада УГА, див. Гірська Бриґада УГА.

Двірські люди, назва слуг на княжому дворі в 10—14 вв. Д. л. поділялись на різні категорії залежно від їх функцій: тіуни, дітські, отроки, ключники, стольники, чашники й ін. Деякі з них (дітські, дворський тіун) набули компетенцій публічних княжих урядовців. Пізніше в Росії Д. л. — назва домашніх приватних слуг у дворян.

Двірські урядовці, особисті урядовці князя в Лит. Князівстві

Двобій, поєдинок, дуель

Двоєвір’я, див. Демонологія.

Дворецький Василь, наказний київський полк. за гетьмана Б. Хмельницького, 1659—69 полк. київський.

Дворище, назва госп. двора з усіма забудуваннями (також: «огнище»)

Дворічна (IV—18), с. над р. Осколом, притокою Дінця, р. ц. Харківської обл.

Дворський, або огнищний тіун, в княжий період приватний урядовець князя, що завідував усім його двором. Д. підлягали двірські службовці, т. зв. ключники (функції, подібні до середньовічних палатинів або мажордомів у Зах. Европі). В 13—14 вв. компетенції Д. поширилися на публічну адміністрацію і почасти на судівництво.

Дворянство, див. Шляхта.

Дворянський банк, див. Банки.

Дворянські зібрання, становий орган дворянства Рос. Імперії в 18—20 вв. Д. з. були губ. і пов. Під час Д. з. вибирали на 3 роки дворянських маршалків (предводителів) губ. і пов.. а до 1860-их рр. і деяких адміністративно-судових урядовців та вирішували різні станові справи. Дворянство через Д. з. мало вплив на місц. адміністрацію.

Дебагорій-Мокрієвич Володимир (1846—1926), революціонер-народник укр. роду; 1874 — чл. т. зв. київ. комуни бунтарів; 1875 намагався зняти сел. повстання на Україні; 1879 при арешті в Києві вчинив збройний опір. Засуджений на 15 рр. каторги, втік і 1881 виїхав за кордон; на еміграції був під значним впливом Драгоманова. Жив перев. в Болгарії. Залишив спогади.

Дебальцево (V—19), м. Сталінської обл. важливий зал. вузол Донбасу, 20000 меш. (1932); машинобудів. завод.

«Девгенієве діяниє», роман про подвиги й любовні пригоди Дігеніса Акріта, перекладний твір княжої доби, що мав вплив на київську літературу. Переклад, як гадають, був зроблений не пізніше 12—13 в. безпосередньо з загубленого нині тексту грец. роману 10 в., що виник на підставі візант. епосу про боротьбу греків із сарацинами (арабами). Найстаріший із списків «Д. д.», поч. 16 в., був в одному зб. із «Словом о полку Ігореві» й згорів 1812.

Девлет-Гірей, перскопський хан 1551—77; 1551 несподіваним нападом знищив Брацлавський замок.

Де-Воллан Григорій, рос. дипломат, мандрівник та етнограф. Писав про Закарп. Україну (1878) і видав зб. «угро-руських» пісень («Записки Русского Географического Общества», XIII. 1885).

Девонський період, див. Геологія України.

Дев’ята Белзька бригада УГА (також називають Угнівська бриґада), зорганізована в квітні 1919 із угнівського і белзького відтинку фронтової групи «Північ», входила до складу 1 корпусу УГА. В червні 1919 була включена до бриґади оперативна група майора Мартиновича, що діяла на больш. фронті в р-ні Гусятина. Брала участь у боях разом із ін. з’єднаннями 1 корпусу (див. Перший корпус УГА). Командували бриґадою: майор Шашкевич, сотник Фещур, сотник Шмідт, майор Дибуляк і сотник Газдайка.

Дедеркали Великі (III—7), с. на Крем’янеччині (Волинь), р. ц. Тернопільської обл.

Дедько Дмитро (14 в.), гал. боярин за панування Юрія II — Болеслава й Дмитра-Любарта. Після 1340 управляв Галичиною як намісник Дмитра-Любарта, титулуючись «керманич і начальник Руської землі».

Дейна (Dejna) Кароль (*1911), поль. мовознавець, учень Янова, доц. ун-ту в Лодзі. Крім розвідок із поль. діялектології (гол. Шлезьк), праці про укр. говірки Тернопільщини, спроба фонологічної характеристики укр. мови.

Дейнека Петро (*1898), графік, скінчив Київський Художній Ін-т; в 20-их рр виконав багато графічних праць для в-в «Книгоспілка, «Сяйво», «Слово» з виразними ознаками укр. стилю.

Дейницький Омелян (1841—1900), гал. педагог, автор перших укр. підручників для гімназій з аритметики й геометрії, виданих в 1870-их рр.

Дейша-Сіоницька Марія (1861—1932), оперова співачка (драматичне сопрано), педагог (проф. Московської Консерваторії), родом із Чернігівщини. Співала на сцені оперових театрів у Петербурзі (1883—91) й Москві (1891—1908); під час ювілею М. Лисенка 1903 виступала в укр. вокальному репертуарі.

Декабристи

Деканат, благочинство, церк.-адміністративна одиниця

Декоративна і облицювальна промисловість

Декоративне мистецтво, дуже поширене в іст. розвитку укр. мистецтва в різноманітних галузях пром. мистецтва, яке в найновіші часи називають звичайно ужитковим мистецтвом. Під Д. м. розуміють також: вужчу галузь декорації мешкань або хатню культуру й театральну декорацію (див. Ужиткове мистецтво).

Декоративні рослини

Деліїв, с. б. Галича, Станиславівської обл.; б. села замчище з іст. часів і цвинтарище з 15 в.

Делімарський Юрій (*1904), хемік, проф., д. чл. АН УРСР. Автор бл. 100 наук. праць з неорганічної хемії, фізико-хемічної аналізи, електрохемії розплавлених солей тощо.

Делоне Лев (*1891), ботанік, цитолог і селекціонер; проф. ряду високих шкіл на Україні; 1934—48 проф. Харківського С.-Г. Ін-ту, з 1948 працював в Ін-ті Генетики й Селекції АН УРСР; має бл. 50 праць.

Делявінь Франц (перша пол. 19 в.), ботанік, один із перших проф. Харківського Ун-ту; “Sur les plantes recherchιes des abeilles et les sites, qui leur sont les plus avantageux” (1808); залишив великий гербарій.

Делямар (Delamarre) Казімір (1796—1870), франц. політик, сенатор, ред. часопису “La Patrie”; 1869 подав до франц. Сенату петицію в укр. справі, опубліковану п. н. “Un peuple europιen de quinze millions oubliι devant l’histoire”.

Де Лямот (De La Motte), архітектор кін. 18 в.; виконав проект палацу К. Розумовського в Почепі, збудованого укр. архітектом О. Яновським.

Деляпов Іван (1818—97), граф, 1882—97 мін. нар. освіти, відомий реакційними заходами: університетський статут 1884, що викликав заворушення студентів, м. ін. в Києві й Харкові, обмеження при вступі до шкіл для дітей з незаможних родин, закриття вищих жін. курсів, процентова норма для жидів, посилена русифікація нар. шкіл.

Делятин (V—5), с. м. т. над Прутом, Яремчанського р-ну, Станиславівської обл. 9000 меш. (1931); солеварні, лісова пром-сть, лікувальні джерела.

Дельвіґ Сергій (1866—1944), ген.-полк. Армії УНР, військ. письм., визначний знавець артилерії, з 1919 інспектор артилерії Армії УНР, шеф укр. місії для переговорів у справі перемир’я УНР з Польщею (червень 1919), гол. укр. надзвичайної військ. місії в Румунії 1919. згодом на еміграції.

Делькевич Йосиф (1822—1912), історик Церкви, крилошанин перемиської капітули, з 1864 проф. церк. іст. у Львівському Ун-ті; 1868—69, бувши ректором Львівського Ун-ту, з В. Ковальським і А. Петрушевичем обстоював у соймі права укр. мови; автор праць: “De cruciatis eurumque origine”, “Praelectiones ex Historia Ecclesiastica”.

Дельфіни, морські ссавці

Дембицький Степан (*1891), укр. гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини, в 1922—28 рр. гол. Ліґи Горожан і Ветеранів укр. роду.

Дембицький Теофіл (1845—1915), гал. гром. діяч, адвокат у Коломиї, опікун молоді й меценат укр. культ. установ. Відписав НТШ свій маєток Белелую, а ін. укр. установам призначив чималі допомоги.

Дембський Віктор (1892 — помер 1931?), композитор, закінчив Київський Муз. Ін-т ім. Лисенка (учень Ґліера й Лятошинського); твори: опера «Повстання», симфонія, соната для фортепіяна, соната для віольончелі, фортепіянове тріо, музика до «Лісової пісні».

Демерджі Яйла, вапняковий масив Кримських гір 1357 м висоти, положений над м. Алушта.

Деметрикевіч (Demetrykiewicz) Володимир (1859—1937), поль. археолог, родом із Сх. Галичини, проф. ун-ту в Кракові, консерватор пам’яток старовини, розкопував неолітичні могили та селища б. Дрогобича, Перемишля й Теребовлі, досліджував скельні монастирі, статую Світовида й «кам’яні баби». Праці перев. у виданнях Поль. Академії Наук у Кракові.

Де-Метц Юрій (1861—1942), фізик, родом з Одеси; довголітній проф. і гол. катедри фізики Київського Ун-ту; працював над виготовленням еталонів для радіоактивних помірів, автор курсу фізики й ряду монографій; був чл. правління Укр. Асоціяції Фізиків.

Демиденко Тит (*1894), сучасний аґрохемік і фізіолог рослин, проф. Укр. С.-Г. Академії й Київського Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; бл. 60 праць.

Демидів, с. над Дністром, Ходорівського р-ну Львівської обл.; в 1896 р. в Д. знайдено срібний скарб з нараменників, браслетів, ковтків, перстенів і чес. монет 13—14 вв.

Демидівка (III—6), с. на Волинській височині, р. ц. Волинської обл.

Демидчук Марія (*1901), уроджена Гінка, дружина Семена, гром. діячка в ЗДА; від 1948 — гол. Укр. Переселенчого Осередку в Нью-Йорку.

Демидчук Семен (*1884), гром. діяч і публіцист в ЗДА; два рази був делегатом від гал. українців до укр. еміграції в ЗДА: 1912, в справі орг-ції матеріальної допомоги для «Рідної Школи», і 1914 — від Заг. Укр. Ради; з того часу постійно живе в ЗДА. Співр. газет «Америка» (ред. додатку “Junior America”), «Свобода», «Укр. Вісник», автор численних статтей і публікацій про укр. справу укр. і англ. мовами, оповідань «Перші образки з Америки». З 1954 проф. УТГІ в Нью-Йорку (див. «Півсторіччя гром. праці д-ра С. Демидчука 1905—55». Нью-Йорк 1955).

Демідов Анатолій (1812—70), з відомої родини рос. промисловців, підготував і фінансував експедицію для вивчення Півд. України й Криму під проводом франц. інж. і геолога Ле Пле (1837); видав ілюстрований опис експедиції: “Voyage dans la Russie Mιridionale et la Crimιe...” (4 тт., 1840—42; є також рос., англ., італ. і есп. вид.).

Демків (Демко) Орест (*1917), укр. кат. діяч у Канаді (Едмонтон); 1953—56 през. Централі Українців Католиків Канади (ЦУКК).

Демографія, див. Людність.

Демонологія

Демуцький Данило (*1893), кінооператор, син Порфира, родом із Київщини; один з найстаріших працівників укр. кінематографії; 1928—32 співпрацював із О. Довженком — «Арсенал», «Земля», «Іван». В 40-их рр. зняв ряд фільмів в Узбекістані; з 1947 на Україні — «Подвиг розвідчика», кольоровий фільм «Тарас Шевченко» (з А. Кольцатим та І. Ше-кером); за фільм «В мирні дні» (1951) Д. дістав міжнар. премію за найкращу операторську роботу в кольоровому фільмі.

Демуцький Порфир (1860—1927), музика-етнограф і дириґент

Демченко Іван, етнограф-аматор (за фахом лікар), в 1896—1900 рр. записав у Монастирці Липовецького пов. ритуал весілля з мелодіями понад 200 пісень, виданий 1905 — «Укр. весілля з голосами».

Демченко Михайло, сучасний географ, проф. Харківського Ун-ту, учасник укр. наук. експедиції в Центр. Тян-Шань (1931—33); праці з ділянки геоморфології Тян-Шаня й Кавказу, зокрема про льодовики.

Демченко Яків (1842—1912), гром. діяч-українофіл, мировий суддя, письм. і етнограф; замолоду записував укр. етногр. матеріали.

Демчук Михайло (1881—1941), гром. діяч і педагог, чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР в Станиславові, в 1919—22 рр. організатор укр. шкільництва на Закарпатті, згодом учитель гімназії в Перемишлі.

Демчук Петро (*1900), філософ-марксист, родом з Галичини; викладав у Ком. Ун-ті в Харкові, наук. співр. Укр. Ін-ту Марксизму, належав до «школи Скрипника»; розвідка про М. Зібера (1928), статті перев. з іст. філософії в журн. «Прапор Марксизму», «Гарт», «Пролітфронт» і інш. В 30-их рр. був засланий, дальша доля невідома.

Дем’ян Лука (*1893), селянин, закарп. гром. діяч і письм. Належав до перших, що почали писати нар. мовою на Закарпатті; побутові оп.: «Чорт на весіллі» (1920), «Відьма» (1924), зб. оп. «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956).

Дем’янчук Василь (*1897), мовознавець, родом з Галичини, наук. співр. ВУАН, автор праць з укр. граматики, іст. укр. мови, зокрема монографії про морфологію укр. грамот 14—15 в., упорядник бібліографії з укр. діялектології.

Дем’янчук Іван (1882—1919), клясичний філолог, доц. ун-ту в Чернівцях і Казані, автор підручників для гімназій Галичини. Гол. праці “Comicorum Graecorum fragmenta” (1913), «Ретор Квінтіліян як педагог» (1914).

Денарій римський, гол. рим. срібна монета респ. і перших 2 в. імператорського часу. Денарії 2 в. по Хр., іноді з деякою домішкою денаріїв другої пол. 1 в., у великій кількості трапляються в знахідках по всій Україні, зокрема на Подніпров’ї і Подністров’ї. Час обігу їх на Україні — 2—5 (можливо і 6) в. (Див. також: Гроші).

Денбровський Юрій (Єгор), київський маляр і ритівник 90-их рр. 18 в., власник книгарні на Подолі; виготовляв ритини перев. рел. змісту на окремих аркушах.

Дендрологія, див. Лісівництво.

Денис Збіруйський, див. Збіруйський.

Денисенко Леонід (*1927), графік, нар. у Варшаві, студіював у поль. Держ. Графічній Школі; з 1949 в Австралії; мав ряд індивідуальних виставок; книжна графіка, карикатури, портрети, плякати й ін.

Денисенко Петро (*1929), легкоатлет з Києва, рекордсмен України й Европи в жердковому стрибку — 4,46 м; зайняв 4 місце на олімпійських іграх 1952 р.

Денисович Іларіон (17 в.), перший ігумен Куп’ятицького монастиря, збирав оповідання про чудеса від Куп’ятицької ікони пресв. Богородиці, які пізніше доповнив, опрацював і видав у Києві 1638 поль. мовою Атанасій Кальнофойський п. н. “Parergon cudow swietych obraza przeczystey Bogarodzice w monastyru Kupiatickim...”

Денисюк Микола (*1915), видавець і ред.; власник в-ва в Буенос-Айресі (Арґентіна) 1949—55, що випускало літ.-мист. місячник «Овид», «Літ. Бібліотеку», «Театральну Бібліотеку», «Політ. Бібліотеку», в яких вийшло кількадесят книжок і 6 альбомів укр. платівок; з 1957 продовжує вид. діяльність у Чікаґо (ЗДА).

Денікін Антін (1872—1947), рос. ген.

«Денниця», укр. літ.-наук. журн., виходив 1880 в Станиславові за ред. І. Верхратського:

Денцівка, нар. муз. інструмент, зокрема на Гуцульщині: відміна сопілки з готовим свищиком, довж. — 1/2 м.

“День—Den”, незалежна карпаторуська газ., щоденник, потім тижневик, друкувалася латинкою, виходила з перервами в Нью-Йорку 1921—27; її замінила «Родина» в Клівленді, Огайо.

Депортація, примусове виселення до віддалених місцевостей порядком адміністративного або судового рішення (див. Заслання).

Де Пуле Михайло (1822—85), рос. письм. і педагог, був інспектором Полтавського Кадетського Корпусу; друкував спогади про Харківський Ун-т 40-их рр., зокрема про П. Гулака-Артемовського, А. Метлинського, М. Костомарова, Я. Щоголева («Вестник Европы», 1874), писав про Марка Вовчка, а також: про мазепинців («Малороссийские эмигранты при Петре Великом»).

Деражно (ІІІ-7), с. над р. Горинь на Зах. Волині, р. ц. Рівенської обл.

Деражня (ІV-8), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Вовк, притокою Богу, р. ц. Хмельницької обл., 5000 меш. (1932); добування торфу. 30.7.1919 битва 2 корпусу УГА з большевиками, восени 1919 бій частин армії УНР з білим військом ген. Бредова.

Дергачі (ІІІ-17), с. м. т. над р. Лопанню, притокою Дінця, р. ц. Харківської обл.; механічний завод.

Дергунець, укр. танок 18 в.; музика до нього збереглася в рос. журналі «Музкальныя Увеселенія» (1774).

Деревій звичайний, кривавник (Achillea Millefolium L.), рослина з родини кошичкоцвітих; вивар із квіток і молодих частин уживають на чай, який п’ють при шлункових хворобах і простуді, сік із свіжого листя дають до ран.

Деревляни, слов. плем’я в укр. Поліссі

Деревник, або жимолость (Lonicera), кущ із родини козолистах, росте по лісах; на Україні м. ін. поширені: Д. звичайний (L. xylosteum L.), декоративні — Д.-козолист, або козолист (L. caprifolium L.), і Д. татарський (L. tatarica L.); в Карпатах росте Д. чорний (L. nigra L.).

Деревообробна промисловість, див. Лісова й деревообробна промисловість.

Дереворит

Дерев’янко Микола (*1885?), інж.-технолог, механік, д. чл. НТШ; дир. механічного департаменту Мін-ва Шляхів УНР; згодом на еміграції в Польщі; праці з ділянки експлуатації паротягів, патент на екон. спалювання вугілля в паротягах.

Дерегус Михайло (*1904), маляр і графік

Дереза (Caragana frutescens D. C., Caragana frutex L. C. Koch.), невеликий кущ з родини стручкових, із жовтими квітками; поширена в лісостеповій і степовій смузі.

Дерекал Данило, коз. полк., 1621 був із 3000 козаків у війську Сагайдачного під Хотином.

Дерен (Cornus), кущ, інколи деревце до 6 м висоти з родини деренуватих, росте по лісах і узліссях; деревина тверда — вживається в токарстві, на палиці, з овочів виготовляють наливки. На Україні поширені: Д. звичайний, або кизіль (C. mas L.), і Д. свид або свидина (C. sanguinea L.) декоративна.

Дереш Петро (*1899), письм. з Галичини, збірки «Кумис», «Оповідання», «Карійська гребля» (1934).

Дерещенко Петро, див. Дерещук Петро.

Дерещук (Дерещенко) Петро (*1884?), держ. інспектор Запор. корпусу армії УНР 1919; керував протибольш. повстанням 1920 на Уманщині, 1921 розбитий в бою, на процесі 1923 в Умані, до якого було притягнуто 70 обвинувачених і свідків, засуджений на 10 р. ув’язнення; 1928 звільнений, 1929 знову заарештований; дальша доля невідома.

Державець, також намісник-державець, пізніше староста-державець

Державин Володимир (*1899), літературознавець і критик

Державна варта, поліція за гетьмана П. Скоропадського, утворена законом з 18.5.1918. На чолі Д. в. стояв Департамент Д. в. при Мін-ві Внутр. Справ, а в губерніях і повітах вона підлягала губ. і пов. старостам. У великих містах стояли резервні дивізіони кінних вартових, а на залізниці служив окремий корпус зал. варти.

Державна Дума, неповноправний парлямент в Росії

Державна інспектура, орган політ. доглядачів, призначуваний із представників політ. партій і заведений урядом УНР при більших військ. частинах. Гол. держ. інспектором при Штабі Дійової Армії був В. Кедровський; при окремих частинах — Романченко, Олексіїв, Дерещук, Горобець, Антонюк й ін. Д. і. перестала існувати в грудні 1919.

Державна Капеля Бандуристів УРСР

Державна мова

Державна нарада, неперіодична нарада різних держ. органів УНР: членів Директорії, уряду, Трудового Конгресу, його комісій, представників партій і армії для розгляду важливих політ. справ. Важливі наради відбувалися в Києві (16.1.1919), Рівному (5. 5. 1919), Кам’янці Подільському (25.10.1919), Ялтушкові (8.11.1920).

Державна Народна Рада, тимчасовий законодавчий орган, що мав бути скликаний згідно з законом, затвердженим гол. Директорії 12.11.1920. Скликана була в лютому 1921, вже на чужій території, т. зв. Рада Республіки.

Державна Наукова Бібліотека ім. Короленка в Харкові

«Державна Нація», неперіодичний орган Леґії Укр. Націоналістів у ЧСР, виходив у Празі 1927—28; ред. П. Кожевников, співробітники Д. Демчук і М. Сціборський; її змінила «Розбудова Нації».

Державна приналежність, див. Громадянство.

Державна Публічна Бібліотека Академії Наук УРСР

Державна Рада (Государственный Совет), вища законодавча палата в Рос. Імперії; див. Парлямент.

Державна Рада (Reichsrat), законодавчий орган в Австр. Монархії; див. Парлямент.

Державна Скарбниця, в центрі й по губерніях та повітах, переховувала держ. податкові гроші, держ. цінності і дорогі метали, була уповноважена за всіх урядів укр. держави видавати також держ. кредитові знаки. Керував Д. С. мін. фінансів.

Державне Видавництво України (ДВУ)

Державне право, одна з основних галузей публічного права, що реґулює питання устрою держави й визначає правні стосунки між державою і її громадянами. Основним джерелом Д. п. є держ. конституції; звідси також назва конституційного права. Укр. Д. п. — див. ЕУ І, стор, 636—53, Д. п. УРСР — ЕУ І, стор. 670—77, а також відповідні гасла в ЕУ II, зокрема конституції УНР, ЗУНР, УССР, Гетьманська держава.

Державний Ансамбль Танцю УРСР, заснований 1945 р. в Києві, виконує перев. укр. нар. танці й танці народів СССР; відбув багато ґастролів по республіках Сов. Союзу й «нар. демократій»; мист. керівник В. Вронський, з 1957 П. Вірський, гол. диригент З. Остапенко (†1956), опісля І. Іващенко, балетмайстер О. Опанасенко, нині С. Сергеєв.

Державний арбітраж

Державнцй Банк УНР, перетворений із Київської Контори рос. Держ. Банку за Центр. Ради 6.1.1918 і уповноважений випускати держ. кредитові білети (див. Банкноти).

Державний Драматичний Театр, створений був у Києві восени 1918

Державний контролер, найвищий контрольний орган в УНР і за влади гетьмана на Україні. Д. к. мав становище міністра. Його контролеві підлягала вся госп. діяльність держ. установ і кредитові операції банків. Держ. контроль в Укр. Державі (1917—20) був організований подібно до контролю в кол. Рос. Імперії. Пост Д. к. посідали О. Золотарьов, Г. Афанасьєв, С. Петров, Д. Симонів, О. Лотоцький, І. Кабачків.

Державний Народний Театр у Києві, існував у сезоні 1918—19 р. під мист. керівництвом П. Саксаганського при участі М. Заньковецької, Л. Ліницької, Л. Шевченка й ін. (грав у приміщенні Нар. Дому). Театр, маючи в програмі своєї діяльности поступовий перехід від традиційного побутового репертуару до зах.-евр., встиг здійснити успішні вистави «Розбійників» Шіллера і «Урієль Акоста» Ґуцкова. 1919 Д. Н. Т. злився з Держ. Драматичним Театром.

Державний секретар, чл. уряду за УНР і гетьманату, що відповідав Генеральному писареві за Укр. Центр. Ради. За гетьмана пост Д. с. займали: М. Гіжицький, І. Кістяковський, С. Завадський, а за Директорії І. Сніжко, М. Корчинський, Л. Шрамченко, В. Оніхімовський. Державними секретарями називалися також члени уряду ЗУНР (див. Державний Секретаріят).

Державний Секретаріят Західньо-Української Народної Республіки

Державний Сенат, найвищий судовий орган за гетьманату П. Скоропадського

Державний Симфонічний Оркестр УРСР у Києві, один з найбільших муз. ансамблів республіки (понад 100 артистів), провадить діяльність із 1937 під керівництвом дириґента Н. Рахліна (тепер також К. Симеонова).

Державний Український Народний Хор, створений і очолений Г. Верьовкою в 1943 р., належить до найкращих хорів в УССР, зберігає і пропагує традиції укр. нар. виконання, але репертуар мого обтяжений сов. пропаґандивними піснями, провів ряд ґастролів по Україні й ін. республіках Сов. Союзу.

Державні селяни, категорія селян у царській Росії 18—19 вв.

Державні Фахові Курси, офіц. назва високих фахових шкіл у Львові під час нім. окупації 1941—44 рр.; існували факультети: мед., ветер., фармацевтичний, техн., агрономічний, лісовий; викладова мова — нім., викладали українці, поляки й німці; в 1942—43 р. ч. студентівукраїнців було 1776 (в 1932 р. бл. 300) і бл. 600 поляків.

Держирука Володимир (1882—1932), гр.-кат. свящ. в Галичині, укр. гром. діяч і журналіст в ЗДА з 1910, автор популярних оповідань, драматичних картин і комедій, композитор рел. пісень, ред. тижневика «Заокеанська Русь» (в 1910 р.).

Держко Степан (1912—42), чл. ОУН, організатор протинім. резистансу в Дні-продзержинському й Донбасі; закатований у нім. в’язниці.

Держплан, Державна планова комісія при Раді Міністрів УССР

Дерихвіст (Glareola), птах з ряду куликів, довж. тіла 25 см; на Україні поширені в степовій смузі: Д. степовий (G. nordmanni Nordm.), перелітний (зимує в Африці) і Д. луговий середземноморський (G. pratincola L.).

Деркач (Crex crex L.), птах з родини пастухуватих, до 25 см довж., подібний до сірої курочки, живе в піймах річок, по вогких луках і болотах; пром. значення не має.

Деркач Григорій (1846—1900), актор і антрепренер т. зв. «русько-малоруської трупи», що невдало виступала в Парижі в 1894 р. Після цих ґастролів тереном його діяльности став Сибір та Сер. Азія. Сам Деркач був добрим актором і особливо вславився в ролі ПІельмеика-денщика в однойменній п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка.

Деркач Марія (*1896), літературознавець, родом з Галичини; старший наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР; праця над рукописною спадщиною І. Франка й Л. Українки й статті про них.

Деркул, ліва притока дол. Дінця, довж. — 165 км, сточище — 5200 км², несудноплавна; б. її впадіння знайдено найдалі на сх. України розташовану старопалеолітичну стоянку мустьєрської доби (досліджували П. Єфименко, 1924—26, і С. Замятнін, 1933).

Дерлиця Микола (1866—1918), гал. письм., гр.-кат. свящ.; зб. оповідань «Композитор», оп. «Воєнний дідич».

Дерманський монастир, б. Дубна

Дермань (III—7), с. на Волині, Мізоцького р-ну, Рівенської обл.

Дерюгин Іван (*1928), киянин, рекордсмен України в модерному п’ятиборстві, чл. олімпійської команди, що здобула золоту медалю у дружиновому модерному п’ятиборстві на 16 олімпійських іграх у Мелбурні (1956).

Деслав (справжнє прізвище Слабченко) Євген (*1900), кінорежисер, родом з Києва; від поч. 20-их рр. на еміграції, з 1925 працює в кіно — 1925—39 в Парижі, 1943—53 в Мадріді, тепер в Ніцці. Ряд фільмів, м. ін. «La marche des machines» (1928), «La nuit electrique» (1929), «Montparnasse» (1931), «Revelacion» (1948), «La Baladiela de los tres amores» (1951); участь у міжнар. фестивалях (почесний диплом у Венеції 1956).

Десна, ліва притока гор. Бога, впадіння вище м. Вінниці, довж. — 85 км., сточище — 1 300 км².

Десна, найбільша притока Дніпра

Десняк (справжнє прізвище Василенко) Василь (*1897), критик-марксист і сов. публіцист, активний у 20—30-их рр., родом з Київщини; чл. КП(б)У, співр. і ред. київських та харківських журналів і газет, на поч. 30-их рр. фактичний ред. журн. «Критика». Статті про марксистську методологію в літературі, про Лесю Українку, Винниченка, Кобилянську й ряд ін. Після заслання в 30-их рр. доля невідома.

Десняк (справжнє прізвище Руденко) Олекса (1909—42), письм., родом з Чернігівщини; автор ряду творів у дусі вимог офіц. сов. критики: романи про війну 1917—20 рр. «Десну перейшли батальйони» (1937) і «Полк Тимофія Черняка» (1938), присвячений комсомолові «Удай-ріка» (1938), повість «Тургайський сокіл» (1940) — про сов. революцію в Казахстані, ряд оповідань з воєнною тематикою.

Десята дивізія СС, одна з двох дивізій (10 і 11) Групи СС, перетвореної на весні 1919 з Корпусу СС. Див. Січові Стрільці.

Десята Янівська бриґада УГА (також Яворівська бриґада), зформована в квітні 1919 з частин, які облягали Львів від півн., під командуванням полк. А. Долуда, входила до складу 1 корпусу, відзначилася в боях на поль. фронті під Брюхов ічами, Лисою Горою, Куликовом, Новим Селом, Гартфельдом, Каменобродом, Белзом, згодом під Плуговом, Вигнанною: на больш. фронті боролася в Армійській Групі ген. А. Кравса під Вінницею, Калинівкою, Кордилівкою, Юр’ївкою, Микуличами й 31.8.1919 ввійшла до Києва, її командиром був сотник Франц Кондрацький.

Десятина, див. Міри.

Десятина, рід церк. податку

Десятинна церква в Києві

Десятинщики, дрібні селяни Півд. України, які в кін. 18 і в 19 в. орендували землю у великих землевласників за десяту частину урожаю. Власники землі й держава були зацікавлені в швидкому заселенні степової України, і тому вони здавали поселенцям землі в оренду за порівняно низький натуральний чинш. Перехід у власність селян оброблюваної ними землі частково здійснився лише в останні десятиріччя перед світовою війною порядком викупу.

Десятирічка, див. Десятирічна школа.

Десятирічна школа, побутова назпа — десятирічка, офіц. — середня школа

Десятковий лад, суспільна й військ. орг-ція слов’ян

Десятова-Шостенко Наталя (*1889), ботанік, геоботанік, систематик, проф. Харківського Фармацевтичного Ін-ту; вивчала рослинність асканійського степу й Присівашшя, систематик родини Labiatae, співавтор «Фльори УРСР»; разом з М. Клоковим: «Перегляд укр. чебреців Thymus» (1927), «Чебреці України» (1932) й ін.; тепер на еміграції у Франції.

Десятський, десятник, орган місц. влади в княжій Україні; гол. десятка, найменшої військ.-адміністративної одиниці. Д. виконував функції поліційного характеру. Назва Д. збереглася й за лит.-руської доби для визначення допоміжного сіль. урядовця. В царській Росії Д. — найнижчий урядовець у сіль. громаді. В УГА десятник — другий підстаршинський ступінь.

Детройт (Detroit), м. в стейті Мічіґан в ЗДА, 1850 000 мещ. (1950), осередок автомобільної пром-сти. Одно з найбільших укр. скупчень в ЗДА — в Д. та його околицях живе до 50 000 (?) осіб укр. походження. Є 5 гр.-кат. парохій (в тому ч. 2 закарп.), 3 правос., 1 згромадження укр. баптистів і 1 реформованих еван-геликів; 2 нар. доми, 2 щоденні школи (гр.-кат.) і 1 недільна (правос.); капеля бандуристів ім. Т. Шевченка.

Децикевич Володимир (1865—1946), гал. гром. діяч

«Дешева Книжка», в-во, осередок допомоги масовій освіті у Львові 1935—39; видавало двотижневе популярні іст. й політ. брошури (тираж 9—15 000), місячник, а з 9 ч. двотижневик «Самоосвітник» (1936—39, тираж 18—22 000), місячник «Молодняк» (1937—39), серію «Нова Сцена» (1937—38, ред. В. Ковальчук), пропаґандивну газ. «Геть з большевизмом» (1938, ред. І. Мітрінґа), «Календарі молодого українця» та ін. Видавець В. Кунанець, ред. Р. Паладійчук.

Джалалій (Джеджалій) Філон, полк. прилуцький, згодом кропивенський, тат. роду. Один з найближчих і найвпливовіших помічників Б. Хмельницького, учасник багатьох боїв, починаючи з 1648 р., під Берестечком 1651 — наказний гетьман. Виконував важливі дипломатичні місії, зокрема очолював укр. посольство в Істанбулі 1648, яке уклало союз із Портою.

Джам-Булат-Кануков, див. Кануков Джам Булат.

Джанкой (VIII—15), м. в півн.-сх. степовій частині Криму; зал. вузол, р. ц. Кримської обл.; 10 000 меш. (1933); мотороремонтний, овочеконсервний заводи. У квітні 1918 р. Д. здобув Запор, корпус Армії УНР від большевиків.

Джарилгацька затока (VII—13), затока Чорного моря на сх. від лиману Дніпра, 43 км довж., 9 км шир. частково відділена від моря піщаною Джарилгацькою косою.

Дженоккі (Genocchi) Джованні (1860—1926), італієць, місіонер Пресв. Серця, проф. св. Письма в Духовній Семінарії в Равенні, чл. Апостольської Делегації в Сирії і Царгороді, місіонер у Новій Гвінеї й Перу, 1920—23 апостольський візитатор України.

Джерела, див. Підземні води.

Джерелянка (Bombina bombina L.), безхвоста земноводна тварина, до 5 см довж., поширена по всій Україні на болотах, заболочених річках, озерах.

Джерсі-Сіті (Jersey City), м. в ЗДА, недалеко Нью-Йорку, бл. 500 000 меш., в тому ч. понад 1000 укр. родин. Д.-С. — один із найстаріших і найважливіших укр. осередків в ЗДА; в Д.-С. з 1893 р. виходить щоденник «Свобода», з 1903 має свій осідок Український Народний Союз; парохії — укр.-кат. (бл. 800 родин) із щоденною школою, закарпатська (бл. 150 родин) і правос. (бл. 150 родин), бл. 20 різних укр. орг-цій і 50 укр. підприємств.

Джиджора Іван (1880—1919), історик, гром. діяч і публіцист

Джінґіс-Хан, Темуджін (1155—1227), монгольський завойовник, засновник величезної імперії, в якій об’єднав монгольські племена, Півн. Китай, Сер. Азію; 1223 військо Д.-Х. розбило дружини укр. князів і половців на р. Калці.

Джуґашвілі Йосиф, див. Сталін.

Джулинка (V—10), с. на сх. Поділлі над р. Богом, р. ц. Вінницької обл.

Джулинський Лев (1849—1924), церк. письм., гр.-кат. свящ. у Лапшині (Галичина), видавав часопис «Посланникъ» (1889—1911), місячник «Книжечки місійні», серії «Руський Амвон», «Ілюстровані життя святих» та ін.; випустив латинкою молитовник для греко-католиків у Зах. Галичині.

Джурин, с. Вілобожницького р-ну, Тернопільської обл. над р. Джурин (гал. Поділля) на шляху Бучач — Чортків; у травні 1919 перемога 2 і 14 бриґад УГА над поль. військами.

Джурин (V—9), с. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл.; кустарна ганчарна пром-сть.

Джурин, ліва подільська притока Дністра.

Джурчи, кол. назва с. Первомайське (Крим).

Джус Володимир (*1895), укр. промисловець в ЗДА родом з Галичини, винахідник нового типу прикріплювача «фестенер», використовуваного в авіації, власник фабрики «Джус Фестенер Ко Інк», заснованої 1933 в Вест Айсліп, і фабрик в Англії, Франції й Канаді; фундатор і през. Укр. Ін-ту Америки (1952).

Джут, див. Конопледжутова промисловість.

Джянніні (Giannini) Амадео (*1886), італ. правник-інтернаціоналіст, проф. ун-ту, знавець сх.-евр. справ; д. чл. НТШ. Працював на дипломатичній службі як амбасадор; гол. Т-ва Італ.-Укр. Приязні. Автор ряду публікацій з міжнар. права й іст. дипломатії, м. ін. «La Grande Ucraina» (1947).

Дзауджикау, див. Орджонікідзе.

Дзбанівський Олександр (*1870), муз. рецензент і композитор, працював у Петербурзі 20 рр., автор хорових творів та пісень для молоді.

Дзбановська (1871—1937), акторка, більше співачка (драматичне сопрано); працювала у Т-ві братів Тобілевичів (90-і рр.), згодом у трупі О. Суслова. Зійшла зі сцени бл. 1920 р. Найбільший успіх мала в ролі Катерини (опера М. Аркаса).

Дзвиняч, с. на гал. Підкарпатті, Богородчанського р-ну Станиславівської обл.; копальня земного воску.

«Дзвін», зб. за ред. І. Франка, з’явився 1878 у Львові як продовження 3—4 кн. конфіскованого місячника «Громадський Друг»; «Д.» теж був конфіскований, його наступником був зб. «Молот» (1879), після конфіскації якого вид. припинилося.

«Дзвін», вид. спілка В. Винниченка, Ю. Тищенка і Л. Юркевича, заснована 1907 р. в Києві, випустила зб. «Д.», а 1913—14 видавала місячник «Д.»; в 1919—21 під фірмою «Д.» у Відні вийшла зб. літ. творів В. Винниченка і його спомини «Відродження нації», твори Сірого, Черкасенка, кілька підручників та ін.; дир. в-ва був Ю. Тищенко.

«Дзвін», літ.-наук.-мист. і гром.-політ. місячник соц.-дем. напряму, виходив у Києві 1913—14 (до поч. війни, всього вийшло 19 чч.), фінансований Л. Юркевичем. Фактичні редактори: Д. Антонович, з 4 ч. — В. Левинський. Серед співробітників були В. Винниченко, Леся Українка, М, Вороний, Г. Чупринка, С. Черкасенко, Д. Антонович, X. Алчевська, Л. Юркевич (Рибалка), В. Садовський, К. Миргородський, Д. Донцов, із чужинців — А. Луначарський і ряд ін.

Дзвінкі приголосні

«Дзвінок», ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, виходив у Львові 1890—1914

«Дзвіночок», ілюстрований місячник масового поширення, призначений гол. для дітей села, вид. «Укр. Преса», виходив у Львові 1931—39 за ред. Ю. Шкрумеляка, ілюстрації Е. Козака; в 1937—39 «Д.» випускав бібліотеку для молоді «Ранок» за ред. В. Калини.

Дзвони

«Дзвони», літ.-наук. місячник кат. напряму, виходив у Львові 1931—39, за матеріальною підтримкою митр. А. Шептицького і ректора Й. Сліпого; ред. колегію, очолювану о. Й. Сліпим, складали о. М. Конрад, о. Г. Костельник і М. Чубатий; ред. П. Ісаїв, серед співробітників були Н. Королева, У. Самчук, Ю. Липа, У. Кравченко, К Гриневичева, І. Антонич, К. Чехович, М. Гнатишак, С. Шелухин і ін. При журн. виходила «Бібліотека Дзвонів» (м. ін. окремі твори У. Самчука, Н. Королевої, І. Антонича).

Дзвоник (Campanula L.), рослина з родини дзвоникуватих; найбільше поширений на Україні Д. розлогий (C. patula); Д., дуже різноманітний, плекають для прикраси.

Дзвоновський (Dzwonowski) Ян (17 в.), поль. ген., поет-сатирик. В його зб. «Sejmu walnego domowego artykulow 6» (1625) надруковано укр. гумористичні пісні про козака Плахту і пісню козака Плахти (пісню про Кулину), популярні твори невідомого автора. Досліджували їх І. Франко і М. Возняк.

Дзержинське (III—8), кол. Романів, с. м. т. на сх. Волині, р. ц. Житомирської обл.; скляний завод, фабрика сукна і мебльово-возова пром-сть.

Дзержинське (V—18), кол. Щербинівка, м. в Донбасі, р. ц. Сталінської обл., 13 000 меш. (1926); вугільна пром-сть, коксохем. і керамічний заводи. Засноване 1860 р. як шахтарське селище.

Дзерович Маркіян (*1899), лікар, гал. кат. діяч, в 1933—40 рр. през. Ген. Ін-ту Кат. Акції в Галичині, в 1945—55 рр. в’язень в СССР, тепер у Відні.

Дзерович Юліян (1871—1943), гал. педагог, церк. і осв.-культ, діяч, гр.-кат. свящ., крилошанин; довголітній катехит і дир. сер. шкіл, 1913—18 викладач катехитики Львівського Ун-ту, з 1928 доц., 1930 проф. Гр.-Кат. Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові; діяльний чл. управ і гол. численних т-в, зокрема «Рідної Школи», «Просвіти» (гол. 1939), Учительської Громади, Т-ва Св. Апостола Павла (гол.), Т-ва Св. Андрія тощо; ред. церк. журналів; праці на пед. й рел. теми, зокрема «Катехитика» (1930), «Педагогіка».

Дзедушицький, див. Дідушицький.

Дзик Мелетій (17 в.), ігумен Кирилівського монастиря в Києві, оборонець незалежності укр. Церкви від моск. патріархів; 1666 їздив як представник київського духівництва до Москви в справі вибору митр., прихильник київського митр. Нелюбовича-Тукальського та гетьмана Дорошенка.

Дзиндра Євген (*1913), скульптор, закінчив Львівський Ін-т Пластичного Мистецтва, виставляється з поч. 40-их рр.; працює у Львові; композиція «Каменярі» й ін.

Дзиндра Михайло (*1920), скульптор з Галичини; тепер на еміграції. Брав участь в мист. виставках у Німеччині й Нью-Йорку.

Дзісь Володимир (1903—44), гал. журналіст, співр. «Нового Часу», згодом (1933—39) видань Фронту Нац. Єдности («Перемога», «Батьківщина», «Укр. Вісті»), 1941—42 співр. «Укр. Слова» в Києві; в’язень поль. і больш. тюрем.

Дзюбинський Володимир (1860—1927), рос. гром. діяч родом з Поділля; відбув заслання в Сибірі за участь у народовольському русі; в 3 і 4 Держ. Думі був лідером групи трудовиків, послідовно обстоював укр. домагання нац. автономії, вільного культ. розвитку, школи рідною мовою і т. ін.

Дибенко Павло (1889—1938), больш. військ. діяч укр. роду; 1917 керівник балтицької фльоти під час больш. революції; 1918, за гетьманату, провадив нелегальну роботу на Україні й у Криму; 1919 нарком військ. і морських справ Кримської Республіки; пізніше командував військ. округами; 1938 ліквідований НКВД.

Дибковський Володимир (1830—70), фізіолог та фармаколог. В 60-их рр. проф. фізіології й фармакології в Київському Ун-ті; автор багатьох наук. праць і підручника з фармакології.

Дибуляк Михайло (*1877), майор УГА, командир 13 полку у 7 бриґаді та 9 Волзької бриґади, відзначився на поч. чортківської офензиви в червні 1919 р.

Дивин (II—5), с. на Зах. Поліссі, р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.

Дивина звичайна (Verbascum phlomoides L.), рослина з родини ранникуватих, з високим стеблом і жовтими, зрідка білими квітами; вивар квітів Д. з. уживають проти кашлю і гарячки; Д. фіялкова (V. phoeniceum L.), й багато сх. відмін Д. є декоративними рослинами.

Дивізія, військ. оперативна й адміністративна одиниця

Дивізія «Галичина» (також 14 дивізія Зброї СС — Укр. ч. 1., 1 Укр. дивізія Укр. Нар. Армії)

Дивне (VIII—24), с. на сх. Передкавказзі на межах укр. етногр. території, центр Апанасівського р-ну Ставропільського краю РСФСР. В 1926 р. українці становили в р-ні 69%.

Дивнич Юрій, див. Лавріненко Юрій.

Дидик Іван (1857—1923), укр.-кат. свящ., церк.-гром. діяч, 1919 р. начальний польовий душпастир УГА.

Дидик Созонт (1875—1950), василіянин, укр.-кат. церк. і гром. діяч у Зах. Канаді, зокрема в Едмонтоні; настоятель василіянської місії в Канаді 1906—23 р.

Дидинський Володимир (1876—1937), інж. будівельник, чл.-засновник і перший гол. студентського т-ва «Основа» у Львові, в 1920—30-их рр. гром. діяч на Дрогобиччині і дир. Укр. Банку.

Диканька (IV—15), с. б. Полтави, р. ц. Полтавської обл. Місце бою гетьмана Виговського з запорожцями під проводом Барабаша (1658); від 1689 до 20 в. маєток Кочубеїв. Р-н Д. був здавна відомий нар. мист. виробами, зокрема ліжниками, коцами й килимами. Тепер кооп.-пром. артілі, перев. мист. вишивок.

Динарів Митрофан (1854—99), етнограф, д. чл. НТШ; ряд праць, присвячених нар. обрядам і мітології в КСт., «Этнографическом Обозрении», МУЕ; м. ін. один з найбагатших оглядів календарних обрядів із Слобожанщини: «Нар. календар Валуйського пов.» (МУЕ, VI. 1905); «Посмертні писання з поля фолкльору й мітології» («Зб. Філол. Секції НТШ», VI, 1903).

Дикий Василь (*1893), журналіст, ред. газ. «Канадійський Українець» (1927—31) в Вінніпегу і «Укр. Вісті» з 1932 в Едмонтоні; діяч гетьманського руху.

Дикі поля, традиційна назва чорноморських степів у 16—17 в.

Диктатор, також «уповновласнений Д.», титул Є. Петрушевича

Дилецький Микола (1630—1690?), композитор і муз. теоретик, родом із Києва; вчився у Вільні й Варшаві, працював у Москві реґентом царської співацької капелі. Автор концертів та ін. церк. композицій, а також відомого трактату про основи партесного (поліфонно-гармонійного) багатоголосся: «Грамматика пЬнія мусикійскаго» (вид. в Смоленську 1677, по-поль. в Вільні 1678 й у Москві 1679, в останній ред. 1681 опублікований С. Смоленським в кн. «Мусикийская грамматика Н. Дилецкого», 1910).

Дилювій, див. Плейстоцен.

Дим, найнижча госп. одиниця в давній Україні, двір, вогнище; на зах.-укр. землях частина дворища. Д. виступає як одиниця оподаткування (див. Данина). В лит.-руську добу відомий податок «подимщина».

Дима Марія (*1904), укр. гром. діячка в Канаді (Вінніпеґ), перша гол. жін. відділу Комітету Українців Канади; кілька разів була гол. Ліґи Укр. Кат. Жінок Канади, чл. ІОПЕ (Imperial Order of Daughters of the Empire).

Димер (III—11), с. над р. Ірпенем, 12 км від її впадіння до Дніпра, р. ц. Київської обл., лісова пром-сть.

Димет Михайло (1821—90), львівський міщанин, купець і меценат, довголітній радний м. Львова, один з перших постачав у Галичину літ. твори з Великої України (1862 привіз із Києва «Кобзар» Шевченка та ін. книжки й портрети), матеріально підтримував журн. «Мету», «Руську Читальню» К. Климкевича, дбав про Т-во ім. Шевченка.

Димінський Андрій (бл. 1826—97), укр. етнограф з Поділля; збирав фолкльорні матеріали для «Трудів» вид. Півд.-Зах. Відділу Геогр. Т-ва і Подільського, Статистичного Комітету. Велику збірку його «Казок з Поділля» видала ВУАН.

Димінський Роман (1898—1949), економіст, з 1927 лектор, згодом доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, з 1934 — доц. УВУ, наук. співр. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні; з 1945 проф. УТГІ і УВУ, д. чл. НТШ. Нарис нар. госп-ва України в “Handbuch der Ukraine” (1942), географії пром-сти в «Географії України» В. Кубійовича (1943), «Великопростірне госп-во Европи» (1942), підручники з різних ділянок економії для студентів УТГІ тощо.

Дині, мельони (Cucumis Melo L.), однорічна, теплолюбна рослина з родини гарбузуватих з великими від 1 до 5 кл їстівними солодкими овочами (1,5—17%) цукру), споживаються сирими і йдуть на сушення, цукати та різні консерви. З численних сортів, відомі суто укр.: кримська цукрова, дубівка, сарептська, Маруся Лісовицька, Ліда Лісовицька, цариця динь, вишгородська, червоном’яса, ананасова й ін. Батьківщина Д. Центр. Азія і Півн. Африка. На Україні з 14 в. Р-ни масової продукції — південь і півд.-сх. України. Урожай — 40—50 т з га.

Диннік Олександр (1876—1950), проф. Гірничого (з 1913) і Металюргійного (з 1930) Ін-ту в Дніпропетровському, з 1944 проф. Київського Ун-ту, д. чл. АН УРСР (з 1929) і СССР (з 1946), спеціяліст із механіки й теорії пружности. Понад 200 праць. Список праць Д. подають Н. Гришкова і В. Георгієвська: «Александр Николаевич Динник» (1956).

Дипломатія

Дир, див. Аскольд і Дир.

Диргем, срібна араб. монета 7—14 вв., що в наслідок інтенсивної торгівлі з араб. світом у величезній кількості довозилася до Сх., Сер. і Півн. Европи, зокрема до України, де Д. був в обігу з поч. 9 в. до пол. 11 в. Трапляється в знахідках поодинці й цілими скарбами. Становить дуже важливе джерело екон. іст. України.

Директорія Підкарпатської Руси, перша екзекутива автономного Закарпаття в межах Чехо-Словацької Республіки; 17.12.1919 призначена празьким урядом в складі: Ю. Бращайко (торгівля), А. Волошин (шкільництво і культура), Ю. Гаджеґа (церк. справи), Є. Пуза (внутр. справи), О. Торонський (фінанси). През. Д. був Ю. Жаткович. Д. існувала до квітня 1920.

Директорія Української Народної Республіки

Дисидент (незгідний), у Польщі й Литві 16 в. офіц. назва на означення членів христ. громад, що не належали до Римо-Кат. Церкви, зокрема правос. і протестантів, згодом — лише протестантів; Д. в Польщі, в тому числі багато українців, зазнавали утисків з боку держави (не могли займати урядових постів та ін.).

Дисиміляція, розподібнення однакових або близьких вимовою звуків. Роля Д. в іст. укр. мови була незначна, і здебільша Д. характеризувала лише поодинокі слова (хто, жовкнути, соняшний замість кто, жовтнути, сонячний). Реґулярніші були тільки Д. ш+ш в шч (кращий, вищий, що...) і Д. на віддалі двох р (лицар, лимар з рицар, римар...), обидві ймовірно в 16 в.

Дисковський Михайло (*1890), оперовий режисер; жид. походження. Прихильник конструктивізму в опері й перекладів лібретт опер чужих композиторів; кращий період його діяльности був у Києві в кін. 20- на поч. 30-их рр.: постави «Тангойзер», «Фавст», «Блазень» (балет С. Прокоф’єва).

«Дитина», ілюстрований місячник, згодом двотижневий жури. для дітей, виходив у Варшаві, як вид. правос. митрополії 1937—39; ред. І. Коровицький, ілюстратор А. Кабайда. Закритий на вимогу поль. влади.

Дитяча безпритульність на Україні

Дитяча преса

Дитячий театр, див. Театри для дітей.

Дитячі будинки

Дитячі садки, див. Дошкільне виховання.

Дитячі ясла

Дифтонг, двозвук

Диченко Михайло (1863—1932), астроном, фахівець із астрометрії та теоретичної астрономії; 1891—98 працював у Пулковській Обсерваторії, з 1898 — астроном-спостерігач Київської Обсерваторії. Досліджував рухи Сонця («Mouvement propre du Soleil», 1914). На підставі довголітніх спостережень склав «Каталог 640 зодіякальних зір» («Анали Київської Астрономічної Обсерваторії», VI, 1. 1933).

Дичківна Євдокія (*1921), драматична артистка родом з Галичини; на сцені з 1935 р. — спершу в театрі Й. Стадника, в 1939—41 у Львівському Держ. Драм. театрі ім. Л. Українки, 1941—44 у Львівському Оперному Театрі, з 1945 на еміґрації в Ансамблі Укр. Акторів (в Німеччині, згодом в ЗДА) з успіхом виступала, зокрема, в п’єсах М. Куліша (Уля — «Мина Мазайло», Любуня — «Нар. Малахій»).

Діброва М., акторка й співачка театру ім. Садовського, працювала до поч. 20-их рр. Виступала в «Гальці» С. Монющка, співаючи там назовну партію; в укр. репертуарі співала Панночку («Утоплена» М. Лисенка), Оксану («Різдвяна Ніч» М. Лисенка).

Діброва (Дуброва) Олекса, сучасний географ в УССР, підручники: «Географія УРСР» (1954), «Украинская ССР» (1954) й ін.

Дівич Гора, городище 10—13 вв. на р. Росі б. с. Сахнівки (Корсунського р-ну) на Черкащині; 1900—01 на Д. Г. знайдено багату збірку туалетних прикрас і намиста; незабаром самовільними розшуками скарбів городище було знищене.

Дівовичі (Дзівовичі), козаки Стародубського полку 18 в. Семен Дівович, вихованець Київської Академії й Петербурзького Академічного Ун-ту, перекладач Ген. Військ. Канцелярії й архіваріюс «Малоросійської Генеральної Архіви», написав 1762 р. «Разговор Великороссіи с Малороссіей», де яскраво висловлено ідею нац. держ. самостійности України й протест проти моск. централістичної політики на Гетьманщині. Брат Семена Дівовича Олекса Дівович, сотник почепський, продовжив «Описаніе о Малой Россіи» Г. Покаса.

Дівочі єпархіяльні школи, див. Єпархіяльні дівочі школи.

Дівочка Онисифор, шляхтич, київський митр. 1579—89; обстоював перед поль. королем інтереси Правос. Церкви, але. висвячений всупереч канонам (був 2 рази одружений), допускав грубі порушення канонів Правос. Церкви, чим викликав нарікання. Царгородський патріарх Ієремія 1589 позбавив Д. митрополичої гідностий священного сану.

Дігтярі, с. Срібнянського р-ну Чернігівської обл., один із старих осередків укр. нар. килимарства, відомий мист. безворсовими килимами, плахтами, поясами, декоративними рушниками й різними вишивками (мережка, настилування та ін.). Пром. характер виробництво має з 1890-их рр.; нині в Д. одна з найбільших артілей Укр. Мист.-Пром. Спілки.

Дід, див. Ненаситець (поріг на Дніпрі).

Діденко Андрій, коз. гетьман 1632—33; був вибраний під впливом митр. Ісаї Копинського замість поль. прихильника Петражицького-Кулаги.

Діденко Кирило (*1907), скульптор, працює в Києві; серед праць ряд творів з укр. іст. тематикою, м. ін. скульптурні портрети Богдана Хмельницького й Данила Нечая.

Дідицький Богдан (Теодосій) (1827—1908), гал. москвофільський письм. і журналіст

Дідковськии Володимир (*1900?), оперовий співак-тенор, виконавець гол. партій у Лисенкових операх «Тарас Бульба», «Різдвяна Ніч», Максим в опері «Захар Беркут», перший виконавець партії Отелла укр. мовою в Києві; з 1935 у московському театрі.

Дідушицький (Dzieduszycki) Володимир (1825—99), граф, поль. діяч у Галичині, засновник музею їм. гр. Дідушицьких у Львові, де містилися багаті збірки з природи й етнографії Зах. України, в 1940 перенесені до музею АН УРСР.

Дідченко Дмитро (*1894), вчений майстер виробництва скрипок, родом із Чернігівщини; з поч. 20-их рр. жив на еміграції в Польщі, нині в ЗДА. Д. багато разів діставав найвищі нагороди на муз. виставках і конкурсах інструментів, зокрема 1933 у Варшаві, 1935 у Кракові, 1938 і 1943 в Берліні та ін. Д. належать переклади на укр. мову праць, присвячених іст. виробництва скрипок.

Дієприкметник

Дієприслівник

Дієслово

Дієцезія, див. Єпархія.

Дійова Армія, див. Армія Української Народної Республіки.

Дікур Іван (*1909), укр.-кан. діяч родом із Галичини, адвокат, посол до федерального парляменту 1949—57 з Веґревільської округи в провінції Альберта (від ліберальної партії); 1950 чл. кан. делеґації на Ген. Асамблею 00Н.

Діл, назва багатьох хребтів у Карпатах.

Діллінґен (Dillingen), м. в Німеччині у Баварії з 10000 меш.; в 1946—52 рр. — табір укр. втікачів-емігрантів (найбільше ч. — до 2000 осіб) з 2 церквами, численними укр. установами (м. ін. гімназією).

«Діло», гал. провідна газета

Дільс (Diels) Павль (*1882), нім. славіст і германіст, проф. ун-ту в Бреславі, потім у Мюнхені, автор праць із порівняльної граматики слов. мов, історії зах. і півд.-слов. мов, багатої на фактичний матеріал граматики ц.-слов. мови — у молодограматичному дусі. Крім того, праці з слов. палеографії, заг. нариси про слов’ян, розвідка про укр. думи (1934). Список праць у «Mόnchener Beitrδge zur Slavenkunde», «Festgabe fόr P. Diels» (1953).

Діма (літ. псевд., *1925), письменниця, родом з Роменщини, на еміграції у Франції; збірки поезій «Волошки» (1947), «Росяні зорі» (1952), «Мить» (1955), п’єси «Шлях до свого дому» (1950), «Пересаджені квіти» (1955), вірші для дітей «М’ячик-скачик» (1955) та ін.

Дін (давня грец. назва Танаїс, рос. Дон)

Діндо Жозефіна (*1902), скульпторка, поль. походження, дружина Б. Кратка. Закінчила Харківський Художній Ін-т, доц., згодом проф. Київського Художнього Ін-ту. Монументалістка з синтезованою формою великого стилю; твори виявляють складне психологічне напруження: «Мати», «Молочниця», «Безпритульний», «Життя», «Крик», «Мольба», серія постатей фізкультурників. 1938—41 була на засланні.

Дінець (також під впливом невірного вживання рос. «Северный», замість Сіверський Д. — помилкова назва Півн. Д.)

Дінська (VIII—20), станиця на Кубані, р. ц. Пластунівського р-ну Краснодарського краю РСФСР.

Діонисій Валединський (*1876), правос. митр.

Дітинець, центр. частина укріпленого городу в Київській Русі, обведена кам’яною, частіше дерев’яною огорожею.

Дітмар (Theitmar) (975—1018), єп. мерзебурзький, автор хроніки, важливої для історії сх.-евр. країн; м. ін., на підставі оповідань вояків, описує похід на Київ поль. короля Болеслава — союзника кн. Святополка (1018).

Дітські, за княжої доби одна з верств молодшої дружини; це були виконавці розпоряджень князя в держ. адміністрації, а таксж допоміжні урядовці в судівництві. В лит.-руську добу дітський був сталим судовим виконавцем. Він приводив обвинуваченого до суду й виконував присуди, зв’язані з маєтковими справами, а також допомагав при збиранні податків. Під впливом поль. права Д. були замінені возними від 1566 (із введенням земських судів).

Діхтяр Олекса (*1886), філолог, чл.-кор. ВУАН (1920 рр..); історія укр. мови й літератури.

Діяківський Юхим (*1875), візантолог, палеограф, архівознавець, родом з Херсонщини; бібліограф Всенар. Бібліотеки України, наук. співр. ВУАН у 1920-их рр. 1929 заарештований. Дальша доля невідома.

Діялект, [Діалект] різновид мови

Діалектизми

Діалектологія

Діяріюш, назва щоденних записів на Україні 17—18 вв.

Діятроптов Петро (1859—1933), бактеріолог, гігієніст і гром. діяч. У 80-их рр. земський пов. сан. лікар у Єлисаветі; з 1892 р. до 1910 завідував Одеською Бактеріологічною Станцією; організував виготовлення протидифтерійної й ін. сироваток, провадив боротьбу з холерою й чумою. З 1910 р. проф. гігієни в Москві, засновник ряду наук. закладів та мед. видань.

Дложевський Сергій (1889—1930), філолог-клясик, родом з Поділля, проф. Київ., згодом Одеського Ун-ту й Ін-ту Нар. Освіти; дир. Іст.-Археологічного Музею і чл. Наук. при ВУАН Т-ва в Одесі. Дослідник іст. Риму, грец. і рим. культури, зокрема на Півд. Україні; брав участь у розкопах Ольвії; принагідні праці з укр. мовознавства (укр. безособові речення тощо).

Длуґош (D³ugosz) Ян (1415—80), поль. літописець, краківський канонік; автор великої (в 12 книгах) хроніки «Annales seu cronicae inclyti regni Poloniae opera», в якій використовує різні сх.-евр. літописи; на Д. часто посилалися укр. письменники 17 в.

Дмитерко Ганна (по чоловікові Ратич) (*1893), десятник УСС, згодом УГА; в 1914—15 рр. брала участь у боях під Лисовичами й над Стрипою; тепер в ЗДА.

Дмитерко Любомир (*1911), письм.

Дмитрашко (Думитрашко) Райча (Родіон) (†бл. 1705), полк., виходець із Сербії, на Україні з 1665, 1667—74 полк. переяславський.

Дмитренко Василь, актор першої пол. 19 в., з успіхом виступав у Харкові, автор водевілю «Кум-мірошник або сатана в бочці» (1850), що його довго виставляли аматорські й провінціяльні трупи.

Дмитренко Михайло (*1908), маляр і графік

Дмитрів Нестор (1863—1925), укр. гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини, гр.-кат. свящ., діяч Укр. Нар. Союзу і в 1896—97 рр. ред. його органу «Свобода»; перший укр. свящ. в Канаді, куди протягом 1897 виїздив 2 рази для орг-ції укр. переселенців; автор статтей з піонерського життя українців в Канаді й ЗДА і іст. Укр. Нар. Союзу.

Дмитрієв Микола (1867—1908), гром. діяч, адвокат у Полтаві, чл. і деякий час гол. полтавської Громади; 1905—08 видавав популярний часопис «Рідний Край», де вмістив багато цінних матеріалів, зокрема в оборону укр. школи.

Дмитріїв Микола (*1886), географ, зокрема геоморфолог, в 1920-их рр. проф. ІНО, згодом Н, Д. Ін-ту Географії й Картографії в Харкові, з пол. 1930-их рр. проф. Харківського Ун-ту. Праці (перев. рос. мовою) з ділянки геоморфології України, зокрема про зледеніння, річкові долини, геоморфологічну районізацію і рельєф: «Географическое положение и орография Украины» (1927), «Рельеф УРСР» (1936), «К вопросу о происхождении лесса УССР» (1952), «Формы рельефа и ландшафти УССР, связанные с оледенением» (1956) і багато ін.

Дмитріївка (III—13), с. над р. Ромен, притокою Сули, р. ц. Чернігівської обл.

Дмитріюк Василь (*1890), гром. діяч на Підляшші й Берестейщині, лікар; в 1917—18 рр. лікар Слобідського Коша Армії УНР, з 1918 уповноважений Мін-ва Здоров’я УНР на півн.-зах. землях, в 1920—23 гол. «Просвіти» в Бересті, а 1922—28 рр. посол до поль. сойму; тепер в ЗДА.

Дмитріюк Карло (1885—1921), брат Василя, гол. Холмського об’єднання в Москві в 1917 р., чл. Центр. Ради, губ. комісар освіти УНР для півн.-зах. земель в 1918—19 рр.

Дмитро (Солунський) св., проконсул в Ахайї, постраждав за віру 306 р.; особливо шанований був у Візантії й на старій Україні; з днем св. Д. (8.11 н. ст.) зв’язані нар. звичаї ворожіння (коли хто умре, який буде врожай) і поминання померлих у суботу перед днем св. Д. («дідова субота»). Див. ЕУ І, стор. 239.

Дмитро, воєвода кн. гал. Данила Романовича в Києві; в 1240 завзято обороняв Київ від татар; після падіння міста був помилуваний Батиєм за хоробрість.

Дмитро Ростовський св., див. Тупталенко Дмитро св.

Дмовський (dmowski) Роман (1864— 1939), поль. політик, один з засновників і керівників вшехполь. (нац. дем.) партії, посол до II Думи і гол. Поль. Клюбу в Думі; 1917—19 рр. гол. Поль. Народового Комітету в Парижі, підписав за Польщу 1919 р. версальський договір; 1923 поль. мін. закордонних справ, противник самостійности України й прихильник розподілу її між Польщею і СССР, що висловив в брутальній формі в своєму творі «Œwiat powojenny i Polska» (1932).

Дмоховський Степан (*1874), лікар-дентист, гром. діяч в Перемишлі в 1910—20-их рр., зокрема в осв. й спорт, ділянках, у 30-их рр. у Львові, де зорганізував Укр. Фотографічне Т-во, тепер в ЗДА.

«Дневникъ Рускій», тижневий орган політ. т-ва Собор Руський, що протидіяло Головній Руській Раді, виходив у Львові 1848 р. за ред. І. Вагилевича кирилицею й латинкою.

Дніпрельстан, див. Дніпровська Гідроелектростанція.

Дніпро, найбільша ріка України і третя в Европі

«Дніпро», ілюстрований двотижневик, орган Укр. Правос. Церкви ЗДА (архиєп. І. Теодоровича), виходив 1922—50, спочатку в Чікаґо (1922—26), 1927 як місячник, під назвою «Сіяч», і 1928—50 в Філядельфії; пізніше «Д.» змінило «Українське Православне Слово».

«Дніпро», літ.-художній і гром.-політ. журн. — місячник у Києві, орган ЦК Комсомолу України, вид. «Молодь”: заснований був 1927 як орган ЦК Комсомолу «Молодняк», одночасно орган однойменної групи сов. письменників. У 30-их рр. був перейменований на «Молодий Більшовик», Нинішню назву має з 1944 р. Містячії заг.-літ. твори, віддає перевагу молодшим письменникам. Тепер відповідальний ред. О. Підсуха.

«Дніпро», календар-альманах, вид. Укр. Т-ва Допомоги Емігрантам з України, виходив у Львові 1923—39; ред. Л. Білецький і В. Завадськпй (1923). В. Дорошенко (1924—39); серед співр. були М. Вороний, К. Гриневичева. Д. Донцов, Д. Дорошенко, Ф. Дудко. А. Жук, І. і Ю. Липа, О. Лотоцький, І. Мазепа, Є. Маланюк, С. Сірополко і ін. Альманах містив багато мемуарно-іст. матеріалів.

Дніпрова Чайка, псевд. письменниці Людмили Березиної — по чоловікові Василевської (1861—1927)

Дніпровий Алюмінійовий Комбінат (ДАК) у Запоріжжі, див. Аліомінійова промисловість.

Дніпрові пороги й забори

«Дніпрові Хвилі», ілюстрований тижневик, виходив з ініціативи М. Богуславського в Катеринославі 1910—14; фактичний ред. Д. Дорошенко (1910—13), згодом В. Віднов (1914). «Д. X.», поза інформаційним матеріалом, містили літ. твори й іст. праці; серед співробітників були Д. Яворницький, Л. Біднова, І. Труба й ін.

Дніпрово-Бозький лиман, затока, утворена від затоплення гирла Дніпра й Бога Чорним морем, від якого відділена Кірнбурнською косою; довж. — 55 км., шир. 4—12 км., глибина 1—2,3 м, вода солонувата, час замерзання бл. 2 місяців.

Дніпрово-Бузький канал (кол. Королівський), канал на Поліссі

Дніпровська Гідроелектростанція (Дніпрогес, Дніпрельстан — Дніпровська електростанція)

Дніпровська кристалічна гряда, див. Український кристалічний масив.

Дніпровська лінія укріплень, створена рос. урядом 1770—74 рр.

Дніпровська низовина, див. Придніпровська низовина.

Дніпровський Іван (1895—1934), справжнє прізвище Шевченко, письм.

Дніпровський металюрґійний завод ім. Ф. Дзержинського, в м. Дніпродзержинське

Дніпровський промисловий район (також Промислове Придніпров’я, Придніпровський промисловий р-н, в другій пол. 1920-их рр. вживали назви «Запоріжжя»)

Дніпровські дивізії, відділи, зорганізовані під час повстання проти гетьмана Скоропадського 

Дніпровсько-донецька западина, див. Північноукраїнська западина.

Дніпрогес, див. Дніпровська Гідроелектростанція.

Дніпродзержинськ (V—15), кол. Кам’янське

Дніпропетровська область, область у межах УССР, положена в центр, частині Степової України, обабіч сер. Дніпра; 32 600 км², 2,5 міл. мешк. (1956), 28 районів, 9 міст, 30 с. м. т.

Дніпропетровськ (V—16, до 1926 назва Катеринослав)

Дніпропетровський Гірничий Інститут

Дніпропетровський Державний Університет

Дніпропетровський завод ім. Комінтерну (Амур-Нижньодніпровське), під цим ім’ям об’єднані 3 невеликі, збудовані до 1917, заводи в лівобережній частині Дніпропетровського: 1. листовальцівний цех для вальцювання (прокату) дахового й лопатного заліза й цехи для виготовлення бляхи; 2. вальцетокарний (до 1941 — гол. постачальник вальців-них валків для укр. метал, пром-сти); 3. мартенівський цех із 2 печами і сортовальцівний цех. Продуктивність заводів — бл. 200 000 т готових виробів.

Дніпропетровський завод металоконструкцій (ім. В. Молотова)

Дніпропетровський металюрґійний завод ім. Петровського

Дніпропетровський металюрґійний трубовальцівний завод ім. Леніна, в Дніпропетровському, розташований побіч зав. ім. Петровського; заснований у 1889 р. бельг. т-вом братів Шодуар. Тепер на зав. є 4 мартенівські печі із «садженням» («садкою») понад 50 т кожна, цех безшовних труб, трубоелектрозварний, листовальцівний стан і цех тонкостінних авіотруб. Виробництво перевищує рівень 1941 р. (витоп сталі 200—250 000т).

Дніпропетровський трубопрокатний завод ім. К. Лібкнехта

Дніпросоюз, центр. союз кооп. споживчих союзів, заснований 1917 р. в Києві

Дністер, друга за величиною ріка України

«Дністер», асекураційне т-во у Львові, засноване 1892 р.

«Дністер», укр. кооп. банк з обмеженою порукою у Львові; заснований 1895 р. з метою матеріальної допомоги членам вміщенням ощадностей, позичками тощо. Ч. членів — понад 10 000, власні фонди 967 858 поль. злотих, оборотні З 645 271 злотих, на позичках 3 017 237 злотих (на 31.3.1933). Ліквідований больш. владою.

«Дністер», в-во в Кам’янці Подільському 1911—20, видавало кооп. брошуритвори С. Руданського, шкільні підручники, гол. 1918—20; в-вом завідував В. Сочинський.

Дністровий лиман, затоплене гирло р. Дністра, відділене від Чорного м. вузькою піщаною косою Бугаз; довж. — 40 км, шир. — 4—10 км, глибина 1,5—5 м. В кін. 1955 р. між: Білгородом і Овідіополем збудований міст, що сполучає обидва береги лиману.

«ДнЬстрянка», альманах, виданий у Львові 1876 гуртком молодих співробітників «Друга»; оповідання І. Франка і його ж переклад «Повіні» Е. Золя, М. Павлика й ін.

Дністрянська Софія (1882—1956), уроджена Рудницька, дружина Станислава Д., піяністка (зокрема виконувачка Шопена) і педагог, родом з Галичини; концерти у Відні, Ґрацу, в Галичині й на Закарпатті; статті на муз. теми.

Дністрянський Станислав (1870—1935), визначний правник

Добжанський Теодосій (*1900), визначний біолог-генетик

Добжанський (Dobrzaρski) Ян (1820—86), поль. публіцист у Львові, ред. ряду часописів, де в 50—60 рр. містив чимало матеріалів з укр. етнографії, іст. та письменства.

Добичники, люди, що займалися військ. справою в пограничних степових смугах України; цю назву зокрема застосовували до укр. козаків кін. 15—16 вв., які постійно воювали з татарами.

Добко Теодосій (1908—53), василіянин, укр.-кат. церк. і гром. діяч у Зах. Канаді, протоігумен кан. провінції Василіян (1948—53).

Добошанка, верх у сх. Ґорґанах в сточищі Бистриці Надвірнянської, 1757 м висоти.

«Добра книжка», кат. в-во, видавець і ред. О. Мох; постало у Львові 1920 р. п. н. «Літ. вид. Ін-т Д. К.»; на еміграції, в Австрії, 1948—49 випустило квартальник «Життя і Слово»; з 1952 в Торонто (Канада); до 1957 видало 154 випуски перекладної й оригінальної літератури, перев. рел., популяр.-наук. і іст. змісту, різними серіями.

«Добра Новина», неперіодичниіі орган Укр. Соц. Партії (УСП), після злиття УСП з РУП короткий час орган міськ. пролетаріяту РУП; виходила у Львові 1900—03 (7 чч.); ред. Б. Ярошевський, потім колегія. «Д. Н.» замінила «Праця».

«Добри Рады», популярний ілюстрований місячник «для госп-ва, домівства і забави», виходив у Рогізні й Чернівцях 1889—1914; ред. І. Данилович.

Добривна промисловість

Добрий Абрам, в роки революції дир. Рос. Банку для зовн. торгівлі в Києві, жид; чл. фінансової комісії УНР, яка провадила переговори з німцями про торг. договір. Його арешт і таємне вивезення до Харкова в квітні 1918 з доручення мін. внутр. справ М. Ткаченка спричинили конфлікт між Центр. Радою і нім. командуванням.

«Добрий Пастир», квартальник, присвячений душпастирським і церк. справам та проблемам науки і культури, виходив у Станиславові 1931—39, видавали й редагували, за фінансовою допомогою ординарів, проф. духовних семінарій Станиславова й Перемишля під проводом о. А. Бойчука і о. О. Орського; гол. ред. о. Т. Галущинський (1931—36) і о. І. Луб (1936—39).

Добрилове євангеліє, рукопис, переписаний 1164 з ц.-слов. оригіналу дияконом Добрилом, з укр. мовними особливостями, зокрема перший хронологічно текст з т. зв. «новим ять» на місці є перед занепалим ь. Рукопис не виданий (уривки в ж. «Киевские Университетские Известия» 1885), зберігається в Москві, в Ленінській Бібліотеці.

Добриловський Микола (*1888), економіст-фінансист, проф. Укр. Госп. Академії і УТГІ в Подсбрадах, довголітній декан екон. фак-ту; праці з теорії нар. госп-ва і фінансів, підручники для високих шкіл; «Держ. кредит» (1928), «Фінанси України» (1928—29) й ін. 1945 засланий большевиками.

Добриловський Юліян (1760—1825), василіянин, автор церк. і світських пісень, м. ін. «Дай же, Боже, в добрий час», а також «Науки парохіяльнія» в перекладі з «славенорускаго на простый й посполитий язык рускій», що вийшли 1794 в Почаєві.

Добриловський Юрій (†1954), полк. Армії УНР, полковий лікар 2 Запор. полку, дивізійний лікар 1 Запор. та 3 Залізної дивізій, начальник сан. служби Армії УНР; помер у Празі.

Добриня, держ. діяч 10 в., брат жінки кн. Святослава, Малуші, опікун молодого Володимира Святославича під час його князювання в Новгороді (по 970), був дорадником у боротьбі з Ярополком. Увійшов, як гадають, у дружинний епос як Добриня Никитич.

Добрівляни, с. б. м. Заліщики (Тернопільської обл.); в околицях знайдено велике трипільське селище (О. Кандиба, 1929, і Т. Сулімірський, 1930) та погребища княжої доби (Т. Сулімірський, 1930—31).

Добров Олександр (*1901), правник-цивіліст і спеціяліст торг. права; наук. співр. ВУАН; дослідник іст. цивільного і звичаєвого права. Праці: «Право необхідного спадкування за Лит. Статутом» (1925), «Правоутворення без законодавця» (1928) та ін.

Добровеличківка (V—12), с. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, р. ц. Кіровоградської обл.

Добровольська Олімпія (*1895), драматична акторка, режисер і педагог

Добровольський Аркадій (1885—1956), археолог, родом з Херсонщини, співр. херсонського, полтавського, дніпропетровського, одеського музеїв, дослідник старовини Півд. України, м. ін. брав участь в археологічних експедиціях на Дніпрельстан (1927—32) і в Кахівку (1951—54). Звіти публікував у «Записках Одесского Общества Истории и Древностей», «Кратких Сообщениях Института Истории Материальной Культуры» та «Археологічних пам’ятках України».

Добровольський Володимир (*1907), драм. актор, учень Василька та Гаккебуш; грав у Червонозаводському театрі (Харків) і Сталінському (Сталіне), з 1939 — в театрі ім. І. Франка (Київ).

Добровольський Леонід (1867—1929), історик і педагог, родом з Київщини, чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві, згодом проф. Ін-ту Нар. Освіти, наук. співр. УАН; серед праць «Забуті межі давньої Київщини» (1909), «З київської козаччини 1855 р.» (1915), статті в «Україні», «ЗІФВ» та ін. виданнях УАН, зокрема присвячені Києву й Київщині та іст. їх дослідження.

Добровольча Армія, див. Денікін.

Доброграєва Олена (1864—88), укр. гром. діячка, заснувала укр. гурток на Вищих Жіночих Курсах у Києві, 1886 літ.-наук. місячник у Львові, що виходив як додаток до «Батьківщини», підтримувала зв’язки з Драгомановим, Франком, Романчуком та ін. укр. діячами.

Доброджану-Ґеря (Dobrogeanu-Gherea) Костянтин (1855—1920), рум. політ. діяч (соц.-демократ) і критик, деякий час жив на Україні, (народився в Катеринославі), перший популяризував у Румунії тзорчієть Шевченка в кн. «Taras Sevcenko» (1894).

Добролюбов Микола (1836—61), рос. публіцист і критик рев.-дем. напрямку, співрод. журн. «Современник»; стоячи на позиціях «єднання з малоруським народом», прихильно писав про «Кобзар» Шевченка, хоча не піднісся вище оцінки його як «поета цілком народного», і про «Рассказы из народного русского быта» Марка Вовчка.

Добромиль (IV—3), м. над р. Вирвою б. підніжжя Карпат, на півд. від Перемишля; р. ц. Дрогобицької обл. (за Австрії і Польщі пов. м.), 3500 меш.; соляна, деревообробна і броварна пром-сть. Оселя існувала з перших вв. по Хр., як доводять знахідки рим. грошей і сліди ранньослов. селища 4 в. Руїни замку Гербуртів з поч. 17 в., монастир Василіян в стилі рококо, збудований 1705 р.

Доброніга (†1087), в хрищенні Марія, сестра Ярослава Мудрого, бл. 1039 була одружена з поль. королем Казіміром.

Добропілля (V—18), м. в півн.-зах. Донбасі, р. ц. Сталінської обл.; підприємства вугільної пром-сти.

Доброслав Суддіч (13 в.), впливовий гал. боярин, противник Данила Романовича; після тат. нападу 1240 «вокняжився» в Бакоті, на Пониззі, володів також коломийськими соляними промислами. За непослух та інтриґи кн. Данило позбавив Д. володінь і ув’язнив його.

Добростани, с. на півн. від м. Городка (Львівської обл.); старовинна оселя, де були знайдені могили із шнуровою керамікою ранньої бронзової доби та венедські тілопальні поховання 2—3 вв. по Хр.; є також городище княжої доби.

Доброхотов Микола (*1889), металюрґ, проф. високих шкіл, д. чл. АН УРСР, фахівець в галузі витоплювання сталі.

Добруджа (рум. Dobrogea), край між дол. Дунаєм і Чорним морем

Добрянка (І—12), с. м. т. на півночі Чернігівської обл., р. ц.; добування торфу, кравецька пром-сть.

Добрянський Агатон (1892—1945), гал. гром. діяч і талановитий організатор; довголітній секретар і заступник гол. Організації Українців м. Львова; великою мірою спричинився до розвитку сили українства в окупованому поляками Львові.

Добрянський Адольф (1817—1901), визначний закарп. політ. діяч 

Добрянський Андрій (1886—1948), гал. церк. маляр; його праці, зокрема орнаментальний розпис, мають характер укр. бароко старішої формації: єпископська каплиця в Станиславові й ряд гал. церков.

Добрянський Антін (1810—77), гал. церк. письм., гр.-кат. свящ. у Валяві; автор старослов. граматики, численних іст. статтей, проповідей («Науки церковныи») та ін. Посмертно вийшла його «Исторія епископовъ трехъ соединеныхъ епархій, перемышльской, самборской и саноцкой» (1893).

Добрянський Іван (†1915), правник, один із перших гал. адвокатів (з 1870-их рр.), доц. карного права Львівського Унту, москвофіл; у 1890-их рр. гол. колегії оборонців у політ. процесах проти укр. виборців після «бадснівських виборів».

Добрянський Лев (*1918), економіст і визначний укр. політ. діяч у ЗДА, нар. в Америці; проф. ун-ту Джоржтавн у Вашінґтоні, співред. “The Ukrainian Quarterly”, д-р г. к. УВУ; статті і праці з економіки й політики (The Social Philosophical System of Thorstein Veblen... 1953, The Free Trade ideal, 1954, та ін.); від 1949 гол. Укр. Конгресового Комітету Америки і на цьому посту розгорнув широку політ. діяльність в ЗДА на користь укр. справи.

Добрянський-Демкович Михайло (*1905), гром. діяч і журналіст з Галичини; (1933—39 — співред. «Мети» і «Христос Наша Сила», в 1941—45 чл. проводу УЦК; на еміграції — ред. журн. «Проблеми» (Мюнхен, 1947—48), «Укр, Думка» (Лондон, 1949—50), співред. газ. «Соборна Україна» (1950—51); гол. ред. укр. відділу радіостанції «Визволення» в Мюнхені (з 1956).

Довбиші (III—8), с. м. т. в сх. частині Волинського Полісся, р. ц. Житомирської обл.; фабрика порцеляни. В 1925 р. влада УССР організувала в Д. поль. Р-н — Мархлевський, єдиний в республіці (на 33 сільради — 29 поль., на 29 шкіл — 27 поль.) — в сер. 30-их рр. скасований.

Довбуш (Довбущук) Олекса (1719—45), ватажок карп. опришків, син гуцула з Печеніжина. В опришки пішов 1738 разом із братом Іваном; мав загін 30—50 людей, нападав, спираючись на співчуття місц. селянства, гол. чином на панів і жидів. Діяв перев. на Гуцульщині й Покутті, але заходив і на Поділля. Проти Д. висилалися експедиції, часом до 2000 війська. Постать Д., опоетизована народом, лишила помітний слід в укр. фолкльорі й письменстві; з його ім’ям зв’язано чимало пам’яток по всій Гуцульщині і Бойківщині.

«Довбуш», укр. спортова дружина в Чернівцях (1920—40), відогравала виховну і репрезентативну ролю на Буковині; у Д. були секції футболу, гаківки і легкої атлетики; серед заслужених членів т-ва: Ф. Єнджейовський, Р. Ясеницький, Т. Глинський, А.Ганицький, А. Іванович, С. Проць, Я. Шломко, а серед грачів визначилися: Цопа, Бошняк, Драґан, Попик, Лесько, Бернадинюк. Янковий, Суховерські Т., А., О., Іванович, Буш та ін.

Довга Коса, піщана коса в Озівському морі на півд. березі Таганрізької затоки, 17 км довж., бл. 0,5 км ширини.

Довгалевський Митрофан (18 в.), письм., викладач піїтики в Киево-Могилянській Академії, автор написаного латинською мовою курсу поетики (1736) і двох драм: різдвяного циклу — «Комическое дЬйствіе» (1736) і великоднього — «Властотворный образъ человЬколюбія Божія» (1737). Особливий інтерес являють інтермедії, додані до цих п’єс (по 5 до кожної), в яких виступають астролог, селяни, козаки, «пиворізи», москалі, поляки (з підкресленням політ. гніту з їх боку), білорус, циган і т. д.; мова інтермедій близька до народної.

Довгалюк Теодосій (1907—43), пастор, діяч і один із основоположників Укр. Євангелицько-Реформованої Церкви на Волині; помер в больш. конц. таборі б. Архангельську.

Довгаль Олександр (*1904), маляр і графік, закінчив Харківський Художній Ін-т; у 20—30-их рр. належав до школи М. Бойчука, еволюціонував від бойчукізму до синтези його з елементами зах. експресіонізму; тепер працює в межах дозволених тем і засобів; ілюстрації до творів Шевченка, Шекспіра, Кочерги та ін., пейзажі, дереворити, кольорові лінорити.

Довгаль Спиридон (*1896), журналіст, політ. діяч

Довгань Василь (*1895), укр. гром. і політ. діяч в ЗДА; один з активних роб. діячів в 1920-их рр., відомий боротьбою з комунізмом серед робітництва, співорганізатор УККА і ЗУАДК (увесь час чл. Контрольної Комісії), засновник і гол. Укр. Вільної Громади Америки.

Довгань Кость (*1902), книгознавець, бібліограф, критик

Довгань Федір, сел. і кооп. діяч на Тернопільщині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії в 1930-их рр.

Довге (V—4), с. Іршавського р-ну Закарп. обл., положене над р. Боржавою, кол. м-ко, залізна руда.

Довгі звуки

Довгович Василь, дійсне прізвище Довганич (1783—1849), поет і філософ на Закарпатті, свящ., чл. Угор. Академії Наук у Будапешті. Писав травестійні вірші з елементами нар. (закарп.) мови; філос. праці латинською та угор. мовами, в яких м. ін. інтерпретує Канта.

Довгович Володимир (*1884), укр.-кат. свящ., гром. діяч в ЗДА, гол. «Провидіння» в 1916—18 рр., один із засновників і гол. Української Ради в 1917 р.

Довгоносики (Curculionidae), родина з ряду жуків

Довгополе, м. на Буковині, див. Кімполюнґ.

Довгополий Клим, коз. старшина, прихильник швед. орієнтації Мазепи, пішов із ним на еміграцію, був ген. суддею у П. Орлика; чл. коз. делегації в Царгороді 1712, потім виїхав з П. Орликом до Швеції; дальша доля його невідома.

Довгополов Нифонт (*1850—?), гром. діяч, лікар; за рев. діяльність відбув заслання до Сибіру, пізніше (1907) чл. укр. фракції 2 Держ. Думи.

Довженко Григорій (*1877), політ. і гром. діяч родом з Охтирщини, за фахом технік; чл. Укр. Соц.-Дем. Спілки, працював над проф. орг-ціею робітництва; 1917 — чл. Укр. Центр. Ради і Малої Ради, дир. Департаменту Ринку Праці, керував в-вом УСДРП в Києві. З 1920 на еміграції, гол. Укр. Червоного Хреста в Польщі, з 1931 у Франції.

Довженко Олександр (1894—1956), один із основоположників укр. кіномистецтва, письм.

Довженок Василь (*1909), археолог і історик України, наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР; досліджував м ін. Вишгород (1947), городища на дол. Росі (1949); продовжував (із В. Гончаровим) розкопи в старому Галичі (1951) й ін.

Довнар-Запольський Митрофан (1867—1934), історик

Дога Василь (*1886), педагог, співр. Наук.-Пед. Комітету ВУАН, автор шкільних підручників і статтей на методичні теми, зокрема з методики укр. мови. Засуджений у процесі СВУ, дальша доля невідома.

Догадько Лев (1906—41), мовознавець, викладач Харківського Ун-ту і Полтавського Пед. Ін-ту, автор підручників укр. мови і розвідки про особливості мови робітників.

Договір, дво- або багатосторонній правний акт

Договори міжнародні, див. Міжнародні договори.

«До зброї», воєнно-наук. в-во в Каліші 1923—39; видавало воєнно-наук. квартальник «Табор», керівник в-ва ген. В. Сальський.

«До зброї», журн. військ.-політ. думки укр. вояцтва на чужині, місячник, вид. Військ. Центру, згодом Місії УПА при Закордонному Представництві УГВР; виходить у Мюнхені з 1946 р.; ред. І. Бутковський, М. Марганець, Є. Прірва. До 1956 появилося 39 чч.

«Дозвілля», ілюстрований літ. двотижневик для українців у Німеччині; виходив у Берліні, згодом у Пляуені (Німеччина) 1942—45; ред. С. Довгаль.

Докембрій, див. Геологія України.

Докучаєв Василь (1846—1903), визначний рос. ґрунтознавець і геолог

Долгорукий Григорій (1656—1723), кн., рос. дипломат, з наказу Петра І провадив 1708 гетьманські вибори І. Скоропадського в Глухові; брав участь у кампанії 1709 на Україні. Довголітній рос. амбасадор у Польщі.

Долежаль Карл (1883—1924), підполк. ген. штабу УГА, 1919 начальник штабу 3 корпусу, пізніше дир. військ. канцелярії Диктатора ЗУНР.

Доленґа-Ходаковський (Do³κga-Chodakowski) Зоріян, (1784—1825), поль. етнограф і археолог

Доленґо Михайло, див. Клоков Михайло.

Доленко Володимир (*1889), правник, гром., політ, і церк. діяч

Доленко Яків (1873—1919), поет-селянин, книгоноша, пропагандист укр. книги між селянами, родом з Полтавщини, автор віршів, друкованих у «Рідному Краю», «Раді» та ін. укр. часописах і календарях.

Долина (V—5), м. на гал. Підкарпатті в підніжжі Ґорґанів; р. ц. Станиславівської обл., 10 000 меш. {1931), соляна й деревообробна пром-сть. 1919 бої 8 Самбірської бриґади УГА з поляками на лінії р. Свічі.

Долина Павло (*1888), кінорежисер, родом з Києва, працював на Одеській кінофабриці ВУФКУ; серед ін. фільмів «Буря» (сер. 20-их рр.); у 1930 рр. заарештований, дальша доля невідома.

Долинська (V—13), с. м. т. і р. ц. в півд.-сх. частині Кіровоградської обл.; зал. вузол.

Долинське (VI—10), кол. Валегоцулове, с. в півн.-зах. частині Причорноморської низовини, р. ц. Одеської обл.

Долинський Григорій (бл. 1722 — бл. 99), підкоморій Батуринського пов. В 1767 р. очолив автономістичний рух ніженського й батуринського шляхетства в зв’язку з виборами до імперської Законодавчої Комісії. Був заарештований і засуджений на довічне ув’язнення, але потім амнестований.

Долинський Лука (1750—1824), маляр

Долішньо-донська низовина

Доломіт, осадова порода

Долуд Андрій (*1893) полк. Армії УНР; діяч Укр. Соц. Дем. Партії, чл. Центр. Ради, 1918—19 брав участь у боротьбі за Львів, як командир коз. Загону ім. Ґонти, начальник Штабу Армії УНР під час Зимового походу 1920, командир 5 Херсонської Стрілецької дивізії; тепер на еміґрації в Бразілії.

Дольд Юрій (*1903), справжнє прізвище Михайлик, журналіст, письм. і критик, родом з Полтавщини; почав літ. діяльність у 20-их рр.; нариси «Колгоспні люди», роман «Степняки» (1949), зб. нарисів і оповідань «Степ прагне» (1952), «Портрет матері» (1954) й ряд ін. творів.

Дольмени, за молодшої кам’яної доби родинні гробниці з неотесаних кам’яних плит, відомі в Зах. Европі, Індії й Америці. На Україні сліди Д. знайдені на Херсонщині, Кубані й б. Могилева на Дністрі.

Дольницька-Недбаль Марія (*1894), дочка Антона, малярка, визначна емальєрка, родом з Галичини; вчилася у Відні, в Школі Прикладного Мистецтва, постійно працює у Відні, де має власну майстерню емалю, зробила ряд винаходів, модернізуючи техніку цього мистецтва; до 1939 брала активну участь у мист. житті Львова (чл. АНУМ); виставляла свої твори в ЗДА, Австрії, Німеччині, Італії, Швайцарії, Швеції, Голляндії, Англії; її фігурні композиції здобули високу оцінку мист. критики.

Дольницький Антін (1853—1954), гал. гром. діяч, довголітній суддя найвищого трибуналу у Відні; бувши гол. студ. т-ва Академическій Кружок в 1875—76 та ред. його органу «Друг», спричинився до зламу русофільських тенденцій у ньому; повість «На потемки» (псевд. А. Переплис), популярні правничі брошури і статті.

Дольницький Зенон (*1898), оперовий співак — баритон, виступав в оперових театрах різних евр. міст, соліст укр. Оперного Театру у Львові 1942—44; нині провадить пед. діяльність на еміграції у Франції.

Дольницький Ісидор (1830—1924), укр. кат. свящ., прелат; 1857—77 викладач у Колегії св. Атанасія в Римі, 1877—1924 духовник і вчитель обрядів у Гр.-Кат. Духовній Семінарії у Львові. Автор багатьох нових богослужень Гр.-Кат. Церкви, яким умів надати поетичної форми богослужень перших віків Церкви, «Типіка Церкве руско-католіческія», «О священнихъ обрядах гр.-кат. Церкви». Д. мав великий вплив на духове оформлення цілих поколінь гал. духовенства.

Дольницький Мирон (*1890), географ і педагог, проф. УВУ, д. чл. НТШ; праці про геогр. поділ Сх. Европи, про оселі Закарпаття, популярні нариси географії України; тепер в ЗДА.

«Домъ и Школа», газ. з москвофільським забарвленням, виходила у Львові 1863—64; вид. І. Гушалевич.

Домазар Сергій (• 1900), письм. і публіцист родом з Полтавщини; оп., нариси, переклади; кн. «Великі питання» (1948, псевд. Іван Сагайда). Тепер на еміграції в Австралії.

Доманик Богдан (*1914), маляр, закінчив Академію Мистецтв у Варшаві. Перев. пейзаж, натюрморт. З 1951 в ЗДА.

Доманицький Василь (1877—1910), історик, літературознавець, публіцист

Доманицький Віктор (*1893), брат Василя, вчений аґроном, соціолог, кооператор і гром. діяч

Доманицький Платон (1881—1944?), брат Василя і Віктора; кооператор і гром. діяч; гол. ред. органу Київського Союзбанку «Комашня» (1907—17), в 1917—20 дир. того ж Союзбанку; багато зробив для розбудови укр. кредитової та с.-г. кооперації па Україні.

Домарадський Андрій (*1893), сотн. Січових Стрільців (СС), начальник коша СС у Білій Церкві в кін. 1918 р., командир 5 полку піхоти СС.

Домачево (II—4), с. м. т. на півд.-зах. Поліссі над р. Бугом; р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.

Домашні тварини, див. Тваринництво.

Домбє (DΉbie), передмістя Кракова (Польща), де поль. влада 1919 р. зробила концентраційний табір для укр. полонених і заарештованих; з 12000 осіб через голод, антисанітарні умови (тиф, червінка) і катування померло майже половина в’язнів.

Домбковськии (DΉbkowski) Пшемислав (1877—1950), видатний поль. правник, проф. Львівського Ун-ту за поль. і сов. часів, д. чл. НТШ; автор праць з іст. поль. приватного та лит.-руського права.

Домбровська Марія, див. Підгірянка Марійка.

Домбровський Августин (*1880), педагог (учитель нар. шкіл), за ЗУНР шкільний інспектор на Товмаччині і посол до Укр. Нац. Ради; склав «Укр. буквар» для 1 кляси і «Буквар для неписьменних»; статті на пед. теми в фахових журналах; в 1929—30 редаґував «Учительське Слово» у Львові; 1940 (?) р. вивезений большевиками.

Домбровський Василь (1810—46), історик, проф. Київського Ун-ту, чл. Київської Археографічної Комісії; «Очерк истории Чернигова», «Луцк» та ін.

Домбровський Володимир (1885—1925), гал. педагог, учитель гімназії, автор підручників «Українська стилістика і ритміка» та «Українська поетика».

Домбровський Олександр (*1914), історик, родом з Галичини, нині на еміґрації; праці, присвячені зв’язкам України з античним світом.

Домбровський Тимофій, популярний актор 1840—50-их рр., грав у трупі П. Рекановського, відомий зокрема як перший виконавець ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці» Основ’яненка.

Домбчевська Ірина (*1886), уроджена Рибчак, дружина- Романа Д., гал. гром. і с.-г. діячка, 1915—17 управителька захисту УСС у Львові, згодом жіноча й екон. діячка на Стрийщині; з 1949 в ЗДА.

Домбчевський Роман (*1884), гром. діяч, активний чл. УСДП; брав участь у студентському житті Львова; під час першої світової війни співр. СВУ, згодом чл. дипломатичної місії УНР в Празі, по війні — адвокат у Стрию; публіцист (м. ін. праця «За права мови» 1936); 1939 вивезений большевиками.

Домерщиков-Олексієнко Олекса (1863—1942), композитор і дириґент, на сцені з 1888, працював у трупах Деркача, Кропивницького. Гайдамаки, Суходольського та ін.; разом із Кропивницьким написав музику до «Вія», «За двома зайцями», «Ніч під Івана Купала»; після революції завідував муз. частиною харківських і пересувних драм. театрів.

Домецький Гаврило (вмер після 1708 р.), богослов і церк. діяч

Домінікани, чернече згромадження, засноване св. Домініком (1215)

Домініальна влада, за середньовіччя сукупність усіх прав великих землевласників над населенням, яке жило на їх землях

Домінчен Климент (*1907), диригент і композитор родом з Вінничини. 1932—35 дириґент опери в Одесі і Ворошиловграді; з 1936 дириґент радіо в різних містах СССР; Твори: увертюра, фантазія, поема «Вітчизна», «Святкова увертюра», 2 симфонії (1940, 1955), сюїта на осетинські теми й ін.

Домовик, див. Демонологія.

Домонтович В., див. Петров Віктор.

Доморобна промисловість, див. Кустарна промисловість.

Донбас, див. Донецький басейн.

Донець, руський город на половецькому пограниччі, відомий у 12 в.

Донець (-Захаржевський) Григорій (+1691), полк. ізюмський і харківський 1668—91; розбудував оборонну лінію Слобідської України (Валки, Зміїв, Мерефа й ін.), збудував кріпость Ізюм, Курязький монастир. Успішно відбивав напади татар, зокрема розбивши їх під Золочевом 1680. Сини його Федір і Костянтин і внук Михайло Донець-Захаржевські були ізюмськими полковниками.

Донець Михайло (1883—1941), визначний оперовий співак-бас і театральний діяч

Донецьк див. Сталіне, кол. назва (з 1938 до 1961) м. Донецького (див. Доповнення).

Донецька низовина

Донецький басейн (Донецький кам’яновугільний басейн, Донбас), Донеччина

Донецький кряж (Донецька височина)

Донецько-донбаський канал, сполучатиме р. Дінець із Донбасом

Донецько-Криворізька Республіка Совєтів

Донеччина, укр. край, що територіяльно покривається з Донбасом; за проектом адміністративного поділу Укр. Центр. Ради (2.3.1918) Д. мала становити одну з земель УНР. Див. Донецький басейн.

Донські козаки, див. Донщина.

Донузлав (VIII—14), приморське солоне озеро на зах. березі Криму, має 30 км довж., 1—5 км широти.

Донцов Дмитро (*1883), публіцист, літ. критик і політик

Донцова Марія (*1892), уроджена Бачинська, дружина Дмитра, гром. діячка і журналістка, співр. «ЛНВ» і «Вісника» (1922—39); ред. жін. журн. «Громадянка» (1950). Тепер у ЗДА.

Донченко Олесь (1902—54), письм.

Донщина (Область Війська Донського), іст.-геогр. країна, земля донських козаків

Доорохольський Осип (1874—1900), письм.; ліричні поезії в «ЛНВ» та антологіях: «Акорди», «Розвага», «Досвітні Огні», «Укр. Муза»; бібліографічні замітки в «ЗНТШ».

«До Перемоги», суспільно-госп. та літ. критичний місячник фракції укр. соц.-демократів Закарпаття, яка не погоджувалась з інтернаціональною лінією партії. Виходив у Мукачеві 1935—38; видавець і ред. Ю. Ревай.

ДОПС, Ділове Об’єднання Поступового Студентства, комунофільська еміграційна орг-ція студентства, що постала в 1924 р. в Празі; конкуренційна щодо ЦЕСУС-у, вела підривну роботу, але не спромоглася розбити укр. студентства зсередини; вкоротці перестала існувати.

Дорізон (Dorizon), м-ко в стейті Парана, Бразілія, одна із найстаріших укр. осель, заснована з 600 укр. родин у 1895 р.; тепер бл. 500 родин, переважно хліборобів; у Д. 1922 р. відбувся заг. конгрес українців Вразілії.

Дорінґ (Доре, Дорінґус) (†бл. 1384), архітектор із Шлезьку, будував у Львові Вірменську катедру і церкву св. Юра (1363).

«Дорога», ілюстрований місячник, журн. молодих, націоналістичного напряму, виходив 1937—38 у Львові; відновлений 1940 Укр. В-вом у Кракові, присвячував гол. увагу природознавству, краєзнавству, спортові; 1942—44 знову виходив у Львові, пропагував пластове виховання; ред. Б. Гошовський (1937—42), Ю. Старосольський, О. Шепарович (1942—44); при журн. виходила бібліотека «Дорога» (Кр. 1940—42), ред. Б. Гошовський.

Дороги, див. Шляхи.

Дорогичин, по-поль. Дрогічин (І—3), м. над дол. Бугом на Підляшші

Дорогичин (І—6), с. м. т. на зах. Поліссі на Загородді; р. ц. Берестейської обл. БССР.

Дорогичинська земля, див. Дорогмчмн.

Дорогобуж, кол. княже м., нині с. над р. Горинню на сх. від м. Рівне

Дорогой (Dorohoi) (VI—7), м. в півн. Молдавії (Румунія), 15 000 меш. (1948 р.). В 1940 р. півн.-зах. частину Дорогойського пов., Герцівський р-н, прилучено до Чернівецької обл. УССР; решта Д. пов. входить до складу Ботошанської обл. Румунії. До 17 в. Д. пов. заселений українцями, пізніше румунізований; ще в 1930 р. рум. перепис подавав 2 000 українців у селах: Турятка (нині входить до Чернівецької обл.) Слобозія, Данилени, Луковиця, Думбравиця, Пилипівці.

Дородніцин Олексій, архиєп., див. Олексій.

Дорожинський Діонисій (1866—1930), укр. кат. свящ., педагог; з 1920 проф. церк. права в Духовній Семінарії у Львові, згодом у Богословській Академії; автор праць із канонічного права, підручників («Етика» тощо), «Історії унії нашої гр.-кат. церкви» (1895) та ін.; в 1900—03 видавав «Богословський Вісник».

Дорос, від грец. Таврос, кріпость і м., політ. центр кримської Готії до 10 в. по Хр.; нині руїни Ескі-Кермен.

Доротеєвич Гаврило, клірик львівської церкви й дидаскал (учитель) грец. мови, переклав «Бесіди на Діянія св. апостолів» Івана Золотоустого, що були видрукувані 1624 в Києво-Печерській Лаврі з передмовою Захарії Копистенського.

Доротей, ієромонах, ритівник при братській Успенській церкві у Львові, в 60-их рр. 17 в. виконував ритовини для братських видань.

Дороцький Михайло (1881—1952), укр.-кат. свящ., церк. і гром. діяч зах. Лемківщини (1910-і рр.), згодом Равщини, автор багатьох рел. книжечок і пісень; відомий проповідник; в 1940—45 рр. засланий большевиками.

Дорошенко Андрій, брат гетьмана Петра, полк. паволоцький (1674), сосницький сотник (1677—91).

Дорошенко Василь (1843—1918), суд. діяч, письм., автор роману «На Україні» (1863); вбитий під час революції.

Дорошенко Віктор (1841—1901), батько Володимира, земський лікар-філантроп, укр. гром. діяч на Полтавщині.

Дорошенко Володимир (*1879), бібліограф, літературознавець, гром. і політ. діяч

Дорошенко Григорій, брат гетьмана Петра, брацлавський полк. (1668—74), виконував різні військ. та політ. доручення свого брата, під час війни з Самойловичем був розбитий під Лисянкою 1674 і попав у полон.

Дорошенко Дмитро (1882—1951), історик, публіцист, гром. і держ. діяч

Дорошенко Ілля (1827—85), педагог, учитель гімназій в Немирові й Чернігові (з 1862), де разом з О. Марковичем організовував укр. вистави.

Дорошенко Михайло (†1628), військ. діяч, дід Петра, з 1618 коз. полк., брав участь у поході Сагайдачного на Москву. В 1625—28 гетьман реєстрового козацтва; здійснював умови Куруківського договору (1625), провадячи політику зменшення напруження між козаками й поль. урядом. Уникнув участи козаків у поль.-швед. війні. Підтримуючи Крим. ханів Ґіреїв проти партії тур. прихильника мурзи Кантеміра, водив козаків у Крим, загинув під Бахчисараєм.

Дорошенко Наталія (*1888), замужня Савченко, сестра Володимира, гром. діячка й педагог; 1917—1920 організаторка й директорка першої, т. зв. «земської», укр. гімназії в Полтаві, в 1921—39 рр. бібліотекарка т-ва «Просвіти» у Львові; тепер в ЗДА. Наук.-популярні статті й окремі видання, перев. з бібліотекознавства.

Дорошенко Наталія (*1888), нар. Васильченко, дружина Дмитра, драматична артистка

Дорошенко Ольга (*1888), педагог-дошкільниця, родом із Чернігова, проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, пізніше Пед. Ін-ту; авторка підручників і праць, присвячених дошкільному вихованню.

Дорошенко Петро (1627—98), гетьман

Дорошенко Петро (1857—1919), культ. і гром. діяч, за фахом лікар

Дорошкевич Борис (1881—1918), журналіст, ред. «Нар. Справи» (К. 1918); автор підручника хемії і статтей у «Вільній Укр. Школі» в 1917—18 рр.

Дорошкевич Олександр (1889—1946), літературознавець, педагог і критик

Дорошко Петро (*1910), поет, родом із Чернігівщини, почав літ. діяльність з пол. 30-их рр.; зб. «Рідна сторона» (1941), воєнний цикл «Солдатське безсмертя», зб. «Серед степу широкого» (1952) та ін., присвячені сов. актуальній тематиці; поема про Чернишевського «Вілюйський в’язень» (1955); серед офіц. публіцистичної риторики лише окремі речі не позбавлені ліричности (цикл «Рідні місця» тощо).

Дорощук Степан (*1894), учитель, укр. кан. поет, ред. і видавець; видавав у Вінніпегу дитячі ж. «Діточий Світ» (1924), «Промінь» (1927—28) і гумористичний ж. «Точило» (1930—43); ліричні поезії, популярні осв. брошури.

Дорпат, Юр’єв, нині Тарту (Tartu), естонське м., 74 000 меш.; з 1802 р. ун-т, в якому студіювали також українці. З кін. 1880-их рр. існувала в Д. укр. Студентська Громада (м. ін. гол. були М. Василенко, Ф. Матушевський); ч. укр. студентів доходило до 200, членів громади, яка проіснувала до 1917, — 80—100; з українців в кін. 19 і на поч. 20 в. викладали в Дорпатському Ун-ті О Остроградський (фінансове право), О. Миклашевський (політ. економія), А. Царевський (богословіє), Ф. Євецький (медицина) й ін.

Дорундяк Михайло (1857—1907), селянин, організатор гром. життя на півд.-сх. гал. Поділлі, почесний чл. т-ва «Просвіта».

Дорундяк Михайло (1857—1908), гал. адвокат, довголітній гром. і культ.-осв. діяч Борщівщини, організатор т-в «Просвіта», співр. «Батьківщини» (популярні статті на правничі теми).

Досвітки, див. Вечерниці.

«До Світла», в-во кн. рел.-морального і церк. змісту для православних; діяло 1922—23 в таборі інтернованого війська УНР в Щепюрно; з 1954 в Жанет (ЗДА); провадить о. Н. Білон.

Досвітній Олесь (1891 — рік смерти невідомий), письм.

«Досвітня Зоря», тижневик, заг.-осв. і літ. газ., виходила у Володимирі Волинському 1923—27.

Доситей, чернець, учень Йова Заліза, написав життя свого учителя, видане в Почаєві бл. 1791 р.

Доситей Теодорович (†1728 або 1735), останній правос. єп. у Мармарощині на Закарпатті у 18 в. Після його смерти у Мармароському Сиготі зібрався собор для вибору нового єп., але був розігнаний угор. військом.

«Достава», торг.-пром. кооператива у Львові, заснована 1906 для виробництва й постачання церк. речей; мала філії у Станиславові, Перемишлі й Тернополі, майстерні гуцульської різьби в Косові. Дістала золоті медалі на міжнар. виставках в Одесі, Римі (за церк. вироби в укр. стилі), Карлсбаді. Гол. дир. — о. В. Лициняк, техн. — І. Петрушевич, з 1924 р. Л. Савойка. Ліквідована большевиками.

Дохна, права, невелика притока Бога.

Доценко Олександр (1897—1941), військ. діяч, історик визвольних змагань, підполк. Армії УНР, родом з Полтавщини; 1919—20 адьютант гол. отамана С. Петлюри. На еміграції випустив у 2. тт. цінну зб. документів доби визвольних змагань «Літопис укр. революції» (1923—24), працю «Зимовий похід» (1932) й ін.

Дошкільне виховання

Дощівник Іван (*1886), псевд. Підгаренко, письм. на Буковині; за фахом учитель сер. школи; вірші й оповідання, переклади з рум. і нім. поетів, статті на філол. теми, зокрема «Рум. слова в укр. мові на Буковині» («Рідна мова», 1934).

D. Р. (Displaced persons), див. Переміщені особи.

ДПУ — Державне Політичне Управління (Государственное Политическое Управление), поліційно-каральний орган держ. безпеки сов. республік; популярно відомий як ҐПУ

Драбатий Іван (*1895), вчений агроном, асистент в “Institut fόr Bienenkunde” в Берліні, з 1945 проф. пасічництва та орг-ції сіль. госп-ва УТГІ; праці про бджіл нім. мовою, співавтор «Підручника пасічництва» 1932; тепер в ЗДА.

Драбів (IV—13), с. на Дніпровській низовині, р. ц. Черкаської обл., кол. м-ко.

Драган Антін (*1913), родом із Зах. України, укр.-амер. журналіст. З 1946 співред., а з 1955 гол. ред. «Свободи» в ЗДА. Автор кн. “Ukrainian Resistance” (1949), ред. альманаху «Українці у вільному світі» і ін.

Драган Юрій (*1898), лікар у Саскатуні (Канада), посол до саскатунської леґіслятури (з 1934 р. від ліберальної партії); перший українець, нар. у Канаді, обраний послом.

Драгоманівка, зреформована М Драгомановим укр. абетка. В основу реформи Драгоманов поклав засаду відповідности однієї літери одній фонемі. Тому він відкинув щ, ъ, а літери є, ї, ю, я заступив після голосного сполученням з j, а після приголосного — сполученням з ь (jармарок, царьа). Д. уживав Драгоманов у своїх листах і виданнях від 1876 до смерти, але вона не прищепилася.

Драгоманов Михайло (6.9.1841—20.7.1895), видатний політ. гром. діяч, учений і публіцист

Драгоманов Світозор (*1884), син Михайла, економіст (спеціяльність — місцеве госп-во), в 1922—30 рр. проф. високих шкіл у Києві, 1930 усунений як «небажаний елемент»; з 1943 на еміграції, нині в ЗДА, проф. УТГІ. Автор праць: «Дрібні землеволодіння на Полтавщині», «Муніципальні підприємства в Швайцарії», статті на соц.-екон. теми.

Драгоманов Яків, дядько Михайла Д., прапорщик Полтавського пішого полку; чл. Т-ва З’єднаних Слов’ян; був ув’язнений у Петропавловській фортеці, згодом під суворим наглядом поліції.

Драгоманова Людмила (1842—1918), уроджена Кучинська, дружина й співробітниця М. Драгоманова

Драгоманова Оксана (*1894), небога М. Драгоманова, письм., 1918—21 співр. мін-ва закордонних справ і посольства УНР у Відні. Перші оповідання в «Нашій Волі»» (Відень, 1920), повість «По той бік світу» (Буенос-Айрес, 1951). Тепер в Артентіні.

Драгомирецький Антін (1887—?), політ. діяч із київ. робітників, чл. ЦК УСДРП, 1917 чл. Укр. Центр. Ради; 1918 очолював київ. орг-цію УСДРП, згодом один із керівників групи соц.-демократів-незалежників, що перетворилася на УКП; еволюціонував із нею до КПб)У; в 30-их рр. засланий.

Драгомирна (рум. Dragomirna), один із найстаріших правос. монастирів на Буковині, недалеко від Сучави; в 18 в. кбристувався симпатіями й грошовою допомогою запор, козацтва, за австр. часів зубожів і підупав.

Драгомиров Микола (*1905), природник, співр. Ін-ту біології ВУАН; праці з експериментальної ембріології.

Драгомиров Михайло (1830—1905), рос. ген. укр. роду; 1889—1903 командувач військ Київ. округи; 1897—1903 київ. ген.-губернатор. Українофіл, прихильник В. Антоновича й П. Житецького; допомагав обминати цензурні перешкоди для друку укр. книг і укр. театру.

Драґан Михайло (*1899), мистецтвознавець і музеолог із Галичини, співр. Укр. Нац. Музею у Львові (з 1924); «Розвиток і занепад Скиту Манявського» (1926), «Укр. дерев’яні церкви» (І—II, 1927), «Мист. творчість П. Холодного» (1931), статті про сучасне укр. малярство й ін.

Драй-Хмара Михайло (1889—?), поет і філолог

Драк Матвій (*1887), мистець-декоратор, родом з Вінниці; студіював в Одеській Художній Школі й Мюнхенській Академії Мистецтв (1909—14). З поч. 20-их рр. незмінний керівник декоративної частини в Театрі їм. франка (Харків-Київ), йому належить оформлення численних, зокрема кращих у 20-их рр. вистав.

Драма, драматична література

Драматичні театри, див. Театри.

Драматичні ніколи, див. Театральна освіта.

Драненко Григорій (*1886), композитор, родом із Слобожанщини, закінчив Московську Консерваторію, автор численних творів для духової оркестри (марші, танці, сюїти, рапсодії).

Дранішніков Володимир (1893—1939), рос. дириґент, в 30-их рр. був мист. керівником і гол. дириґентом Київського Акад. Театру Опери і Балету, з успіхом поставив «Тараса Бульбу» М. Лисенка, опери Б. Лятошинського, Ю. Мейтуса й ін.

Драчинський Теофіл (1862—1929), бук. політ., гром. і церк. діяч, правос. протопресвітер; посол та віцемаршалок бук. сойму (1911—18), гол. Т-ва Правос. Священиків на Буковині; в 1927—29 рр. — діяч Укр. Нац. Партії на Буковині.

Древинський Лаврентій (кін. 16 — поч. 17 в.), шляхтич із Волині, «чашник землі Волинської», гром. діяч, відомий обороною православія, зокрема промовою на соймі 1620; учасник берестейського собору 1596, правос. делегації до Жигмонта III, сеймової комісії 1632 в справі церк. спорів, переговорів з владиками та ін. Чл. кількох правос. братств; разом із шляхтичем Ело-Малинським в 1633—37 заснував у Крем’янці Богоявленський монастир із школою, шпиталем і друкарнею при ньому.

Древченко Петро, кобзар, представник харківської школи, учасник археологічного з’їзду в Харкові 1902 р.

Дреговичі, від «дрягва», «дрега» — болото, слов. плем’я, сиділо між р. Прип’яттю та верхів’ям Зах. Двини. Осередок — м. Турів, де були племінні князі. Приєднані в 10 в. до Київської держави, землі Д. належали до Турово-Пинського князівства. Д. увійшли до складу укр. народу.

Дрейсих Іван (1797—1888), актор і театральний діяч, з успіхом грав у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кременчуці, Ромні, виступаючи в п’єсах Гоголя, Котляревського, Квітки-Основ’яненка; написав водевіль «Два брати з Санжарівки, третій з Хорола».

Дремлюга Микола (*1917), композитор і музикознавець, родом із Києва, скінчив Київську Консерваторію. Працює в різних жанрах камерної, пісенно-хорової й фортепіянової музики; серед композицій «Вишиває і співає», «Весна», «Ой, у лісі калина» й багато. ін. Розвідка «Укр. фортепіянна музика і фортепіянна творчість Л. Ревуцького» (1951).

Дрентельн Олександр (1820—88), рос. ген., з 1878 шеф жандармів і начальник Третього Відділу царської канцелярії, з 1881 ген.-губернатор Київщини, Поділля й Волині, відомий переслідуванням укр. руху; 1883 заборонив, не зважаючи на царський дозвіл, укр. театральним трупам виступати в Києві й на території ген.-губернаторства (заборона була скасована лише 1893 р.).

Дрижиполе, місцевість б. Охматова на півд.-зах. Київщині, місце невирішеного бою Б. Хмельницького й моск. війська проти поляків і татар 29.1.—2.2.1655 р.

Дрималик Сильвестр (1855—1923), гал. лікар і гром. діяч на Жовківщині, з 1914 у Львові дир. «Народньої Лічниці»; автор кількох популярних книжок («Лікарський Порадник», «Про полові хвороби» та ін.) і фахових статтей в нім. та укр. журналах.

Дримба, дримля (на Полтавщині «виграна»), губний муз. інструмент малого розміру, в формі залізної підкови з сталевою пружинкою, яка при ударі пальцем тремтить і дає звуки; Д. азійського походження, але відома й у Зах. Европі.

«Дрібна Бібліотека», в-во у Львові 1878—81, постало з ініціятиви І. Белея в порозумінні з І. Франком. Вийшло 14 випусків, перев. переклади з Еркмана-Шатріяна, Успенського, Байрона, Добролюбова, Пісарева, Золя, виконані І. Франком, І. Белеєм, Є. Олесницьким, В. Полянським і О. Рошкевич.

Дрізд (Turdus), співучий птах із ряду горобчаків, довж. тіла до 30 см; на Україні поширені: Д. білобривий (T. musicus L.) — в лісах півн. України; Д. співочий (T. philomela Brhm.) — є всюди, крім степу; Д. омелюх (T. viscivorus L.) — малочисленний; Д. чикотинець (T. pilaris L.) — на півн. і зах. України.

Дрік (Genista L.), дрібні кущики й підкущики з родини стручкових; має жовті квітки. На Україні поширені: Д. — жовтий (G. tinctoria L.), доростає до 1—1,5 м, росте перев. по кам’янистих ґрунтах у лісах степу й лісостепу, дає жовту фарбу; Д. колючий — жовтило (G. germanica L.), до 50 см висоти.

Дрімлюга, лежень (Caprimulgus europeus L.), нічний птах із ряду дрімлюгуватих, подібний до ластівки, а пір’ям до сови; поширений у лісах України, малочисленний.

Дрімцов (Дрімченко) Сергій (1867—193?), композитор і муз. діяч, родом із Слобожанщини, в 1920—30-их рр. проф. Харківського Муз.-Драматичного Ін-ту; опера «Іван Морозенко», оперета «Сорочинський ярмарок», сюїта для струнного квартету, фортепіянове тріо, хорові твори й сольові пісні; підручник «Музична теорія» (1928).

Дрінов Марін (1838—1906), визначний болг. історик, діяч болг. нац. визволення; з 1873 проф. слов’янознавства в Харківському Ун-ті; активний чл. Харківського Іст.-Філол. Т-ва, в 1890—97 рр. його голова.

Дроботько Віктор (*1885), видатний мікробіолог та епідеміолог; родом із Сумщини; д. чл. АН УРСР; з 1931 р. наук. співр. Ін-ту Мікробіології ім. Д. Заболотного АНУРСР у Києві, нині його керівник. Має бл. 100 наук.праць з ділянки питань мікробіології риносклероми, кишкових інфекцій, харчових отруєнь, туберкульози тощо. Д. працює також в ділянці вивчення антибіотиків із вищих рослин. Має низку наук. відкрить.

Дроб’язко Антін, правник, співр. Комісії вивчення звичаєвого права і Правничо-термінологічної комісії УВАН, упорядник «Рос.-укр. словника правничої мови» (1926); в 1934 р. засланий, доля невідома.

Дрогобицька область, обл. в межах УССР, обіймає півд.-зах. частину Галичини; 9600 км², 853 000 населення, 25 районів, 17 міст, 9 с. м. т.; 405 сіль. рад.

Дрогобицько-Бориславський промисловий район

Дрогобич (IV—4), обл. м. над р. Тисьменицею на Підкарпатті

Дрогобич (Дрогобицький) Юрій (1450? —1494), перший д-р медицини на Україні родом з Дрогобича, м-р Краківського Ун-ту, д-р ун-ту в Падуї (1476). В 1481— 82 рр. ректор ун-ту в Больоньї, з 1488 проф. ун-ту в Кракові. Видав у Римі кн. “Iudicium prenosticon Magistri Georgi Drohobicz de Russia" (1483), відому лише в одному примірнику; це була перша кн., видана українцем за кордоном.

Дрозденко Василь (+1665), ватажок повстанців на Правобережній Україні, на весні 1665 виступив проти Тетері й розбив його під Брацлавом. Після усунення Тетері Д., що став брацлавським полк., заявив претенсії на гетьманську булаву, але був узятий у полон П. Дорошенком і розстріляний.

Дроздов Микола (1848—1915), теолог і клясичний філолог, проф. Київ. Духовної Академії, автор розвідок з іст. освіти в старовинному Римі й Греції.

Дротярі, особи, що лагодять кухонний посуд

Дрохва звичайна (Otis tarda L.), найбільший високоякісний мисливський птах України і Европи з ряду дрохвуватих, довж. тіла понад 1 м, вага понад 10 кг.; дрохви поширені в степовій і лісостеповій смузі, в Криму й на Передкавказзі; в минулому були далеко численніші і більше розповсюджені (в 1910-их рр. були ще на зах. Поділлі), в цілинних степах гніздилися в тирсі.

«Другъ», «письмо для белетристики й науки», студентський двотижневик у Львові (1874—77)

Друга Бриґада УГА, див. Коломийська Бриґада.

Друга Волинська стрілецька дивізія Армії УНР, зорганізована в травні 1920. До складу її увійшли після повороту із Зимового Походу частини 1, 2 і 4 дивізій та 1 і 2 кінних полків, що складали Волинську збірну групу. Дивізією (як і групою в Зимовому поході) командував ген.-хорунжий О. Загродський. Влітку 1919 командиром Волинської групи (1, 2 дивізія і Спільна Юнацька Школа) був ген.-хорунжий В. Петрів.

Друга світова війна, див. Світові війни.

Другий зимовий похід, див. Зимовий похід.

Другий Корпус УГА, спершу Осадний Корпус

Другий український корпус, другий за чергою українізований корпус рос. армії; постав у вересні 1917 з українців 6 рос. армійського корпусу на півд.-зах. фронті, з офщ. назвою 2 Січовий Запор. Корпус. Командиром Д. у. к. був ген. Мандрика, 1 дивізії — ген. Осецький, 2 — ген. Поджіо. З розвалом рос. армії Д. у. к. перестав існувати, рештки його увійшли до ін. укр. формацій. Див. також Перший укр. корпус.

Другий універсал Центральної Ради, див. Універсали Укр. Центр. Ради.

«Дружина Княгині Ольги», жін. орг-ція, постала у Львові 1938 р.

Дружина княжа, найближче оточення кн. в давній Русі-Україні

Дружківка (V—18), промислове м. в Донбасі, в Сталінській обл., над р. Торець, притокою Дінця; зав.: гірничого устаткування ім. Ворошилова, металевих виробів; машинобудів. технікум.

«Дружний Лихвар», студентське т-во у Львові (1871—82) народовецького характеру (в протилежність до сильнішого москвофільського Академического Кружка), 1882 р. перейменоване на Академічне Братство.

«Дружно Вперед», ілюстрований гром,-політ. місячник, орган ЦК КСУТ (ЦК Культурної Спілки Укр. Трудящих Чехо-Словаччини), виходить у Пряшеві (Словаччина) з 1951 р.

«Друкарь», в-во, засноване 1917 р. в Петербурзі і того ж року перенесене до Києва з друкарнею ,і книгарнею; в Петербурзі була залишена філія книгарні. Видавало твори красного письменства, наук. літературу й підручники; дир. в-ва Балицький.

«Друкар», видавнича кооператива друкарів у Львові 1924—28 під дирекцією П. Буняка, С. Микитки, І. Мусія; об’єднувала бл. 80 членів; видавала ілюстрований місячник «Світ» (1924—28), календарі «Веселка», «Друкар», «Світ», «Товариш» і книжки.

Друкарство на Україні

Друки неперіодичні, див. Книга.

Друки періодичні, див. Преса.

Дуб (Quercus), дерево

Дубас Павло (*1894), укр. гром. діяч в ЗДА (Філядельфія), лікар; в 1944—51 рр. — секретар Злученого Укр. Амер. Допомогового Комітету (ЗУАДК).

Дубасов Федір (1845—1912), рос. адмірал, 1905—06 московський ген.-губернатор; м. ін. відомий гострою розправою з учасниками сел. заворушень у 1905 на Чернігівщині й Полтавщині.

Дубельт Леонтій (1792—1862), рос. держ. діяч; спершу масон і декабрист, згодом жандармський ген., 1835 начальник штабу корпусу жандармів, 1839 — управитель Третього Відділу царської канцелярії; 1847 разом із графом О. Орловим досліджував справу Кирило-Методіївського Братства, виявляючи особливу ненависть супроти Шевченка.

Дубенка (II—4), м. над Бугом на Холмщині, 4 000 меш. (1931); тепер в Люблинському воєводстві в Польщі.

Дубенський монастир, в м. Дубно на Волині, архимандрія св. Спаса, заснований 1592 кн. Острозьким, спочатку був правос., з 1700 р. кат. В 19 в. знову правос. Хрестовоздвиженський чоловічий монастир.

Дубецький (Dubiecki) Маріян (1838— 1926), поль. історик родом з Волині; писав м. ін. на укр. теми: “Kudak twierdza kresowa" (1879), “Obrazy i studja historyczne" (1899), тенденційно заперечував самостійність укр. культури, пояснюючи її здобутки виключно поль. впливами.

Дубина (Дубинець) Іван (1903—54), геолог і гром.-політ. діяч родом з Київщини, доц. Київ. Ун-ту, праці з геології України й СССР, зокрема обслідування графітів України. На еміграції один з організаторів УРДП і чл. її ЦК, діяч Дем. Об’єднання бувших репресованих українців під Совєтами (деякий час гол.); спогади про протибольш. боротьбу на Україні на поч. 1920-их рр. «Горить Медвин».

Дубицький Іван, сучасний журналіст, 1933—39 ред. журн. «Ми» у Варшаві; автор багатьох ст. і перекладач з франц., есп. і англ. мов.

Дубівське (VI—23), с. над р. Сал, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; положене на півн. межі укр. мішаної етнографічної території сх. Передкавказзя; за переписом 1926 р. українці становили в р-ні 18,9°/о.

Дубляни (IV—4), с. на сх. від м. Самбора на Наддністрянському низу; р. ц. Дрогобицької обл.

Дублянський Анатолій (*1912), свящ. УАПЦ, журналіст; ред. «Укр. Голосу» (1942—44) і «Рідної Церкви» (з 1952); статті перев. з іст. Волині; на еміграції в Німеччині.

Дубно (III—6), м. над р. Іквою на Зах. Волині, р. ц. Рівенської обл.

Дубняк Кость (*1890), географ, економіст і бібліограф, проф. Ін-ту Нар. Освіти і Укр. Н.-Д. Ін-ту Географії й Картографії в Харкові (в 1927—34 рр.); 1934 з ліквідацією Ін-ту репресований разом з його дир. С. Рудницьким; праці з методики й дидактики географії, краєзнавства, про укр. геогр. термінологію тощо; «Матеріали до с.-г. бібліографії України» (1927).

Дубовий Іван (?1884—1938), командарм 2 ранґи, больш. військ, діяч на Україні, 1918—20 разом із М. Щорсом провадив боротьбу проти укр. військ: командир 14 корпусу Червоної Армії, командувач Харківської військ. округи; зліквідований під час «єжовщини».

Дубовий Іван (1894—1956), полк.-інж. Армії УНР, командував 2 куренем 2 Запор, піхотного полку, тим же полком, 7 Запор, дивізією, 7 Запор. Загоном в Зимовому поході і врешті командир бриґади 1 Запор. стрілецької дивізії; гол. Т-ва Запорожців ім. Болбочана. Помер на еміграції у Франції.

Дубовик Леонтій (1902—52), актор, режисер і педагог

Дубовицький Микола (*б. 1900), інж.-металюрг, до 1939 р. доц. Гірничої Академії в Кракові; д. чл. НТШ; праці з ділянки металюргії.

Дубович Іван, полеміст 17 в. на боці унії, архимандрит Дерманського монастиря; відхід від православія шляхти пояснював неосвіченістю правос. духівництва, обстоював григоріянський календар; його твори: “Hierarchja albo o zwierzchnoœci w cerkwi BoΏej..." (1644) і “Obraz prawos³awnej cerkwi wschodniej" (1645).

Дубовка, м. та річна пристань над Волгою, де вона найближче зближається до Дону, р. ц. Сталінградської обл. За першої світової війни в Д. був табір полонених, де в 1915—17 перебували старшини УСС, пізніші організатори Січових Стрільців.

Дубов’язівка (II—14), с. біля м. Конотопу, р. ц. Сумської обл.; цукровий і спиртовий заводи.

Дубосари (VI—10) м. на лівому березі Дністра, р. ц. Молдавської ССР, місцева харч. пром-сть; розвиток Д. утруднює брак залізниці; останньо значення Д. зросло в зв’язку з побудовою (1954—55) Дубосарської гідроелектростанції (бл. 80 000 квт), яка дає струм сусіднім р-нам і м. Кишиневу; засноване 1792 р. В р-ні за переписом 1926 українці становили 14,3%, молдавани 67%.

Дубравський Степан (1829—1909) гал. педагог, учитель сер. шкіл; пед. розвідки в часописі «Домъ и Школа»; записав своє майно на стипендії, а при т-ві «Просвіта» заснував фундацію свого імени для видавання популярних книжок.

Дубровиця (II—7), м. над дол. Горинню на Волинському Поліссі; р. ц. Рівенської обл. 7000 меш. (1931); один з осередків Турово-Пинського князівства, в кін. 12 в. стало на деякий час гол. м. окремого князівства.

Дубровська Ніна (*1885), музикознавець, родом з Черкас, чл. Римської філармонічної академії; у 1920-их рр. голова ред. колегії словника муз. термінології Ін-ту Наук. Мови при ВУАН.

Дубровський Василь (*1897), історик і гром. діяч

Дубровський Віктор (1876—193?), лексиколог, співр. Інституту Української Наукової Мови ВУАН, упорядник «Московсько-укр. словника» (1911, 1917, 1918), «Московсько-укр. фразеології» (1917), «Рос.-укр. техн. словника» (1925, 1926), словника техн., гол. річкової термінології (1928). Засуджений в процесі СВУ 1930, на засланні в Алма-Аті 1932—36, де вдруге був заарештований і вивезений на північ.

Дубровський Павло (1857—?), аґроном, 1895—1906 рр. ред. с.-г. журн. «Хуторянин», що видавався Полтавським С.-Г. Т-вом; автор статтей і розвідок на госп. теми.

Дувірак Гриць (1861—1929), селянин, організатор радикального і січ. руху на Гуцульщині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії, чл. Виділу Укр. Нац. Ради ЗУНР. 1928 перейшов до Сельробу.

Дугласія (даґлезія) (Pseudotsuga Douglasii, Lamb.), шпилькове дерево з Півн. Америки, зовні подібне до смереки. На Україні росте по парках; пробні насадження Д. в лісах на Україні з 1900-их рр. виявляють тепер здорові деревостани.

Дуда (коза, волинка), укр. нар. муз. інструмент у вигляді мішка з козячої чи телячої шкіри й трубок. Виконавці на Д. звуться «дударі», «дударики». Д. перев. пастуший інструмент, поширений у Европі; нац. муз. інструмент шотляндців. (Див. ЕУ І, стор. 281—82).

Дуда Антін, культ. і політ. діяч на Холмщині; вчитель гімназії; чл. Холмського Губ. Виконавчого Комітету і чл. Центр. Ради в 1917—18 рр.; в’язень поль. тюрем, вмер від поліційних побоїв на поч. 20-их рр.

Дуда Михайло, (*1897), співак героїчний тенор, родом з Галичини, проводив концертові Подорожі по Зах. Укр. Землях, влаштовував самостійні концерти в більших містах Зах. Европи.

Дударів Дмитро (*1895), драматичний актор, почав сценічну діяльність 1920 р., з 1922 — в Театрі ім. Заньковецької (в Запоріжжі, тепер у Львові), один із провідних акторів театру, перев. на характерних ролях, м. ін. Овлур в «Сні кн. Святослава», Клавдій в «Гамлеті» і ін.

Дудек, дитик, див. Шаг.

Дудикевич Володимир (1861—1922), адвокат у Коломиї, один із провідників гал. москвофілів на переломі 19—20 в., посол до гал. сойму; очолював групу, яка обстоювала повну єдність із Росією (т. зв. «новокурсники»); помер у Ташкенті, після ув’язнення в ЧК.

Дудинський Роман (1880—1920), інж., сотник УСС і майор УГА; 1914—18 рр. командир сотні УСС, 1919 короткий час командир 2 (Коломийської) бриґади. Інтернований большевиками в концтаборі (Кожухів під Москвою), помер в московській лікарні.

Дудко Федір (*1885), псевд.: Одуд, Ф. Карпенко, Ф. Дудко-Карпенко; письм. і журналіст

Дудник, дягиль (Archangelica officinalis Hoffm. — Angelica archangelica L.), дворічна рослина з родини окружкових, плекається по садах. Коріння та корняки мають запашну етерову олію. В медицині використовують як сечогінне й потогінне, а також: для збудження органів травлення. Етерову олію й підземні частини вживають в парфумерному й лікерному виробництвах.

Дудра Михайло (*1912), економіст, нар. в ЗДА, доц. Укр. Високої Екон. Школи в Мюнхені (1947—49), з 1949 проф. коледжу в ЗДА; досліди над аґрарною політикою в ЗДА і платнею робітників, нарис іст. екон. доктрин англ. мовою (1952); в 1934—37 ред. «Лемківського Дзвону» в Нью-Йорку.

Дудрович Андрій (1782—1830), родом із Закарпаття, учень Й. Шада і його наступник як проф. філософії в Харківському Ун-ті (1818—30), прихильник романтичної психології (школи Шеллінґа); кілька невеликих праць латинською та рос. мовами.

Дужий Микола (1902—55), студентський і просвітянський діяч, 1930—39 секретар Гол. Виділу т-ва «Просвіта» у Львові; ред. «Студентського Шляху» (1931) і календарів «Просвіти» (1935—39); ст. на освітні і іст. теми. Чл. проводу ОУН і один з організаторів УГВР; 1946—55 на засланні, звільнений помер у Львові.

Дука Ґеорґе (†1685), молдавський господар, призначений тур. урядом, після усунення Ю. Хмельницького 1681, на гетьмана частини Правобережної України з титулом «воєводи й господаря земель Молдавських і земель Українських», з осідком у Немирові на Поділлі. Д. мав заселити спустошений край, на засадах давніх коз. привілеїв, але незабаром помер у Львові.

Дука Степан (*1907), селекціонер рослин і помолог, заступник дир. Н.-Д. Ін-ту Плодівництва в Китаєві б. Києва; бл. 40 праць.

Дукат, див. Червоний золотий.

Дукин Микола (*1905), письм., родом із Слобожанщини; належав до літ. орг-ції «Плуг», друкував вірші й оповідання в журналах «Плужанин», «Плуг», «Молодняк»; дитяча п’єса «Артемова артіль», оп. «Мінезота ч. 23» (1929) та ін. В 30-их рр. засланий, дальша доля невідома.

Дуклер Валентин (*1905), драматичний актор, на сцені з 1929, спершу в Одесі, з 1934 в Києві в Театрі ім. Франка, перев. на амплюа молодого героя (м. ін. в п’єсах «Дон Карльос» Шіллера, «Остання жертва» Островського, «Маруся Богуславка» Старицького). Перейшов до рос. театру ім. Л. Українки в Києві.

«Дукля», квартальник, літ.-мист. та гром.-політ. альманах, орган Гуртка укр. письм. при словацькій секції Спілки Чехо-Словацьких (Письменників, виходить у Пряшеві (Словаччина) з 1953 р. укр. і рос. мовами; відпов. ред. І. Мацинський (1953—54), Ф. Іванчов (з 1955).

Дуклянський перевал (IV—2), перехід у Низькому Бескиді 502 м на території Лемківщини, нині на кордоні Польщі й Чехо-Словаччини. Один із найвигідніших карпатських перевалів, що становив важливий шлях між іст. Польщею й Угорщиною; в 19 е. втратив своє значення, бо не було проведено залізниці. Терен тяжких боїв взимку 1914—15 і 1944—45; в січні 1945 загинуло багато українців — вояків Чехо-Словацької бриґади ген. Свободи — в боях проти німців.

Дуленко Валентина (*1904), балерина, родом із Слобожанщини, солістка Харківського Акад. Театру Опери і Балету; ряд визначних ролей у балетах «Червоний мак», «Лебедине озеро», «Корсар», «Йосиф Прекрасний», «Горбоконик», «Пахіта», «Дон-Кіхот» та ін.

Дулишкович Іван (1815—83), гр.-кат. свящ., закарп. історик; гол. праця: «Историческія черты Угро-русскихъ» (3 тт. 1874—79).

Дуліби, див Волиняни.

Дуліби, с. над р. Стрипою па гал. Поділлі, Бучацького р-ну Тернопільської обл.; 2.VI.1919 — переможний бій 8 Самбірської бриґади УГА на відтинку Жнибороди — Скоморохи — Бариш.

Думанський Антін (*1880), хемік, 1903—13 провадив досліди в Київському Політехн. Ін-ті; згодом проф. і ректор Воронізького С.-Г. Ін-ту Кольоїдної Хемії, ним створеного. З 1945 д. чл. АН УРСР, з 1946 дир. Ін-ту Заг. і Неорганічної Хемії АН УРСР; автор ряду основоположних праць із кольоїдної хемії.

Думи, лірико-епічні твори укр. усної словесности про події з життя коз. України 16—17 вв.

Думитрашко Костянтин (1814—86), письм.

Думін Осип (*1893), сотник Січових Стрільців і військ. письм.

Думка, назва укр. нар. ліричних пісень, вживана в 19 в., і назва фортепіянових творів М. Завадського та ін., складених на зразок укр. нар. пісень. Згодом назва деяких творів у слов. композиторів (для фортепіяна П. Чайковського, тріо А. Дворжака) або окремих частин (напр., в «Укр. рапсодії» М. Лисенка).

«Думка», двомісячник, з 1942 двотижневик націоналістичного напряму, виходив у Загребі і Руськім Керестурі (Югославія) 1936—44, до 1940 укр. і бачвансько-укр. мовами; ред. о. С. Саламон (1936—37) і о. М. Бучко (1937—44); «Д.» з 1941 орган Укр. Представництва в Загребі.

Думка, Держ. Укр. Мандрівна Капела, постала 1919

«Думка», хорова капеля під проводом М. Струка, концертувала після другої світової війни в Австрії, Німеччині й Швайцарії.

«Думка», чоловічий хор в Нью-Йорку з 1949 р.; дириґенти С. Микитюк, Л. Крушельницький.

Думка Микита (*1898), клясичний філолог і історик, дослідник грец. історіографії п античної культури, а також укр. передісторії; тепер проф. Львівського Ун-ту.

Думка Павло (1854—1918), гал. гром. і політ. діяч, селянин; чл.-засновник Укр. Радикальної Партії, посол до гал. сойму (1908—18), чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР; автор поезій.

Дунаєць, р. в Польщі, в Карпатах, права притока Висли, довж. — 210 км.; в сточищі Д. лежить найбільше на зах. висунена частина укр. етногр. території (зах. Лемківщина).

Дунаїв (IV—5), м-ко над Золотою Липою на гал. Поділлі; р. ц. Львівської обл.

Дунаївці (V—7), с. м. т. над р. Тернавою на сх. Поділлі, р. ц. Хмельницької обл.; фабрика сукна; через віддаль від залізниці (22 км) не розвивається (1897 р. — 11 000 меш., 1932 — 7 000).

Дунай, друга щодо довжини (2860 км) і величини сточища (817 000 км²) р. Европи

Дурбак Павло (*1879), інж. машинобудівництва, гал. промисловець і підприємець; сотник-інтендант, гол. інтендант УГА, за Директорії начальник постачання, чл. засновник Укр. Техн. Т-ва у Львові, його гол. (1926—27) і почесний чл.; викладач Укр. Високої Техн. Школи у Львові; 1940 вивезений большевиками.

Дурдуківський Володимир (*1874), педагог

Дурман звичайний, також див-дерево (Datura stramonium L.), однорічна рослина з родини пасльонуватих, висотою до 1,2 м; росте як бур’ян, дуже отруйна; в медицині використовують листя Д. з., в якому містяться алькальоїди. Деякі відміни Д. з. — декоративні рослини.

Дурново Микола (1876—1930-і рр.), рос. славіст

Дутка Августин (*1906), суддя, гром. діяч на Закарпатті; секретар Вищого Суду Карп. України, посол до сойму, чл. правничої комісії автономного карп. укр. уряду; з 1939 на Словаччині.

Дуткевич Юліян (1857—1925), гр.-кат. свящ., довголітній парох с. Дуб’я на Врідщині; ініціятор і засновник першого укр. хліборобського т-ва «Сільський Господар» в 1898 р.; автор популярних статтей і розвідок з ділянки сіль. госп.-ва, зокрема пасічництва; збірки оповідань («Цвіти і будяки») під псевд. Е. Варнич.

Дутчак Василь (1869—1947), бук. гром. і політ. діяч, адвокат

Дутчак Микола (1827—63), гуцульський нар. мистець-відливар із Брустур Косівського пов., відомий мосяжними виробами; син його Дмитро також мистець-мосяжник.

Дутчак Микола (1885—1941), укр. гром. діяч в ЗДА (Скрентон), чл.-засновник Укр. Роб. Союзу.

Духівниця, акт розпорядження своєю власністю на випадок смерти, також — заповіт, тестамент

Духінський (Duchiρski) Францішек (1817—93), поль. публіцист, етнограф і історик, родом з України, співр. провідника поль. еміграції в Парижі кн. А. Чарторийського; в своїх творах, позбавлених однак наук. іст. аргументації, пропагував ідею боротьби евр. народів з Росією, виступаючи прихильником спільного поль.-укр. фронту й самостійности України.

Духнович Олександр (1803—65), закарп. гром. культ. діяч, педагог, письменник і публіцист

Духобори, див. Сектанти.

Духовенство (духівництво, духовний стан, священство, клір)

«Духовна Бесіда», церк.-нар. ілюстрований правос. двотижневик, виходив у Варшаві 1924—25; видавець Е. Сакович; ред. В. Островський.

Духовна консисторія, установа при єпархіяльному єп. в Правос. Церкві, що адмініструє єпархію. Д. к. складається з членів (які очолюють окремі її відділи) та канцелярії на чолі з секретарем. При Д. к. існує суд, що розглядає справи духовенства (найчастіше) і шлюбні — світських осіб.

Духовна освіта на Україні

Духовна Рада, вибрана на з’їзді делегатів церк. громад і священиків в ЗДА 30.5.1901 в м. Шамокін (гол. о. І. Констанкевич); мета: провадити церк. справи до прибуття першого укр.-кат. єпископа; Д. Р. проіснувала до 1907 р.

Духовне управління, духовно-судова установа в Правос. Церкві, що її функції мінялися й нарешті перейшли до духовної консисторії. Одне з останніх Д. у. діяло у Володимирі Волинському на поч. 20-их рр. 20 в., заступаючи адміністративно неприсутнього єпископа.

«Духовний реґлямент», зб. держ. приписів, які визначали статус Святішого Синоду, найвищого церк. управління в Росії й на Україні; автором «Д. р.» 1721 р., написаного з доручення рос. царя Петра І, був Т. Прокопович. «Д. р.» підпорядкував правос. ієрархію світській владі; гол. церкви був імператор. «Д. р.» був скасований Тимчасовим Урядом у 1917 р.

«Духовний Сіяч», правос. церк.-нар. ілюстрований двотижневик, виходив 1927—31, спочатку у Варшаві, з квітня 1928 у Крем’янці як волинський єпархіяльний орган; ред. В. Островський, з квітня 1928 А. Котович. Закритий поль. владою.

Духовні семінарії, навчальні й виховні заклади для підготовки священиків

Духовні училища, 4-клясові школи в царській Росії, без навчання нових мов, призначені для дітей духовенства. Д. у. становили нижчий ступінь духовної освіти; по їх закінченні був відкритий вступ до духовних семінарій. У 1917 р. на Україні було 30 Д. у.

Духовні школи, див. Духовна освіта.

Дучимінська Оксана (*1908), інж. агроном, гром. діячка, активна організаторка господинських жін. секцій при «Сільському Господарі» у Львові в 1933—39 рр.; ст. на суспільно-гром. теми в журн. «Сільський Господар», «Діло» й ін.; з 1939 на еміграції, з 1950 в ЗДА.

Дучимінська Ольга (*1883), уроджена Решетилович, мати Оксани; гром. діячка, письм. і етнограф, наук. співр. Львівського Етногр. Музею АН УРСР. Оповідання «Обдурена», «Тайна людського серця», «По ранніх росах», «Мати», «Смерть Василька», «Клопоти Тимчихи»; студії над фолкльористичними працями Франка, про гуцульське мистецтво; біографія Н. Кобринської. З 1946 на засланні в Сибірі.

Дучинська Олександра (1860—1935?), гром. і пед. діячка, активний чл. укр. студентських орг-цій у Києві; автор укр. читанки і хрестоматії для недільних шкіл і шкіл для дорослих (1884—86); в 1910-их—20-их рр. начальниця приватної гімназії.

Дучинський Антін (1880—1928), історик і педагог, родом з Волині, чл. Полтавського Наук. Т-ва, співр. зб. «За сто лст», писав про РУП на Полтавщині.

Дучинський Микола (1860—1933), прав-ник; чл. одеської укр. Громади; розвідки з пенітенціярного права.

Душечкін Олександр (1874—1956), аґрохемік, росіянин з походження, який усе життя працював у Києві; з 1923 р. очолив катедру аґрохемії (перша в СССР) в Київському С.-Г. Ін-ті, з 1945 д. чл. АН УРСР; в 1946—53 рр. дир. Ін-ту Фізіології Рослин і Аґрохемії АН УРСР; численні праці з аґрохемії.

Душник Володимир (*1908), укр. гром. діяч і журналіст в ЗДА, родом з Галичини; ред. «Націоналіста» в Нью-Йорку (1936), «Вісника ОДВУ», згодом «України», співр. «Свободи», «Америки», “The Ukrainian Quarterly”, ред. двотижневика “Thw Ukrainian Bulletin”, який видає Укр. Конґресовий Комітет.

«Душпастыръ», церк. двотижневик, виходив у Львові 1887—98, спочатку як додаток до ж. «Миръ», потім самостійно; вид. о. О. Бачинський, ред. о. Й. Комарницький; містив проповіді й різні розвідки.

«Душпастир», церк. кат. місячник, офіц. орган єп. Ортинського, виходив 1908—14, в Нью-Йорку (1908—10), потім у Філядельфії і Нью-Врітен (ЗДА) з ілюстрованим квартальним додатком для дітей «Зірка» (1913); ред. о. П. Понятишин, о. З. Орун і о. М. Залітач.

«Душпастыръ», місячник, орган єпархій Мукачівської і Пряшівської; виходив 1923—38 (Ужгород-Пряшів); ред. о. О.Ільницький.

Душпастирство у війську, христ. і нехрист. віровизнань

Дювернуа Олександр (1840—86), рос. філолог, славіст і індоєвропеїст; присвятив кілька праць старо-укр. пам’яткам (Архангельське євангеліє, Ізборники Святослава).

Дюжиков Павло (1836—90), справжнє прізвище Їрошників, співак родом із Слобожанщини, тенор Маріїнського Театру в Петербурзі, м. ін. у 60-их рр. виконавець партії Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм».

Дядини, давній звичай на Центр. Україні справляти у вівторок першого тижня після Великодня поминки по дядьках і тітках.

Дядинюк Василь (1900—45), маляр і графік, родом з Поділля. Студіював у О. Новаківського у Львові, 1930—33 керував школою рел. мистецтва при монастирі Студитів у Львові. Стилізації в дусі укр.-візант. стилю, розписи церков, книжкова і пром.. графіка. Виставляв у Львові, Парижі, Варшаві.

Дядиченко Вадим, сучасний історик, наук. співр. АН УРСР; праці з іст. доби Мазепи, зокрема про С. Палія; співавтор і чл. ред. «Історії УРСР» (т. І. 1953).

Дядченко Григорій (1869—1921), маляр, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1894), викладав у Київській Мист. Школі М. Мурашка й у Школі Малярства, Скульптури й Архітектури в Москві; реалістичні праці з елементами імпресіонізму: пейзажі України, портрети, жанр, натюрморт.

Дядюша Сергій (1870—1933), ген. штабу ген. поручник Армії УНР, до 1917 начальник штабу 6 рос. армії, в Укр. Армії — командир Волинського корпусу, згодом Херсонської групи, заступник начальника ген. штабу; помер на еміґрації в Польщі.

Дяки, в правос. і кат. церквах церковнослужителі із світських людей

Дяків Леонтій (1905—1943), кат. діяч, працював зокрема серед укр. ремісничої і роб. молоді Львова, співорганізатор свята «Укр. Молодь Христові» (1933), один із засновників кат. орг-ції молоді «Орли»; загинув у нім. концентраційному таборі в Авшвіці.

Дяків Осип, див. Горновий.

«Дяковскій Гласъ», місячник, орган гр.-кат. дяків галицьких і їх товаришів, виходив у Станиславові 1895—1914; з 1910 р. п. н. «Голос Дяків»; ред. Г. Полотнюк (1895—1903) і В. Майба.

«Дяківські Відомості», місячник, орган правос. церк. співців, виходив у Лукавці на Буковині 1910—14.

«Дяківські Відомості» (сперщу «Д. Вісті»), місячний становий орган Т-ва Взаємна Поміч Дяків у Львові, виходив у Львові 1923—39; ред. Р. Криштальський (1923—25) і Я. Харина (1926—39).

Дякло, податок натурою (збіжжя, худоба, харчі), що його платили у В. Князівстві Лит. всі піддані на утримання княжого двора. З пол.. 16 в. плачення Д. було перенесене на панів: селяни платили його під назвою «Д. панам».

Дяков Олександр (*1873), педагог, родом з Харківщини, проф. педагогіки Харківського Ін-ту Нар. Освіти, д. чл. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки в Харкові; філос.-пед. статті в журн. «Вера и разум» (до 1917) і в сов. журн. «Шлях Освіти» і «Радянська Освіта».

Дяконенко Володимир (*1890), математик, доц. Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі; праці з теорії імовірностей і обернена теорема Ляпляса. З пол. 1930-их рр. працював на Волині.

Дятел (Dryobates), гніздовий птах, дуже розповсюджений у лісах України, корисний для лісового госп-ва; довж. тіла 15—25 см; на Україні поширені види: Д. звичайний (D. major L), Д. білоспиний (D. leuconotus Bechst.), Д. малий (D. minor L.), Д. середній (D. medius Bechst.) та ін.

Дятлів Петро (*1880), гром. діяч. журналіст; чл. РУП, пізніше УСДРП, 1907 ред. нелегального часопису «Соціял-Демократ» у Полтаві; під час першої світової війни працював у Союзі Визволення України; перейшов на бік большевиків і брав участь в ком. в-ві в Відні; згодом повернувся на Україну; після арешту в 30-их рр. доля невідома.

Дячан Пилип, гр.-кат. свящ., гал. педагог, клясичний філолог, проф. Варшавського Ун-ту; автор критики граматики М. Осадци (1864), низка праць з грец. філології й старовини, м. ін., «Геродот и его музы» (1877) та однієї з перших укр. шкільних граматик «Методична граматика языка малоруского» (1865, також поль. мовою).

Дяченко Вадим (1875—1954), математик і фізик, чл.-кор. АН УРСР, керівник катедри заг. математики Київського Ун-ту.

Дяченко Григорій (*1896), композитор і співак, закінчив Празьку Консерваторію по композиції у Й. Сука, був солістом опери в Оломоуці (Чехія); «Симфонічна поема», «Думка» на малу оркестру, струнний квартет.

Дяченко Дмитро (*1887), архітектор

Дяченко Петро (*1895), полк. Армії УНР, 1919 командир окремого кінного запор, дивізіону ім. П. Болбочана, згодом кінного полку Чорних Запорожців, учасник Зимового походу; 1928—39 контрактовий майор в поль. армії, 1944 — 45 командир 3 укр. полку і протипанцерної бриґади «Вільна Україна» Укр. Нац. Армії; тепер в ЗДА.

Дяченко Юлія (*1912), малярка, родом з Донбасу, закінчила Київський Художній Ін-т (учениця Ф. Кричевського); багато працювала над гуцульськими мотивами.

Дячук-Дереюк Андрій (1817—89), гуцульський церк. різьбар, жив у Криворівні.

Дьяконов Михайло (1855—1919), рос. історик права; побіч студій історії права Моск. держави, Д. досліджував староруське право. Основна синтетична праця: «Очерки общественного и государственного строя Древней Руси» (4 вид. 1926).

Еберт (Ebert) Макс — Єя, р. півн. Кубані